Бiкфордiв свiт

Андрiй Юрiйович Курков

Андрiй Курков (нар. 1961 p.) – журналiст, письменник, сценарист, автор понад двох десяткiв книжок. Його твори перекладено англiйською, нiмецькою, французькою, iспанською, голландською, турецькою та iншими мовами. Курков – один iз найпопулярнiших авторiв пострадянського простору, чиi книжки потрапили в топ-десятку европейських бестселерiв. Недарма його визнано в Європi сучасним росiйськомовним письменником № 1. «Бiкфордiв свiт» – це дуже серйозна та дуже сумна казка, сюжет якоi складно переказати. Головнi ii теми – пам'ять i страх. Пам'ять про дитинство, розчарування у реальному свiтi, побоювання будь-яких змiн, вiдсутнiсть бажань, комплекс провини i безсилля перед життям. Роман жорсткий, абсурдний, проте цiлком логiчний. Ми всi прив'язанi до бiкфордового шнура в цьому вибуховому свiтi й тягнемо його за собою все життя.

Андрiй Курков

Бiкфордiв свiт

«Кому на Руси жить?..»

    Н. Некрасов

1

Мiсто спало сторожко. Йому снилася риба. Величезна й широка риба-камбала, за якою й неба не видно. А позаяк вона небо закривала, значить, бажала мiсту добра. Мiсто давно мрiяло про добро. Одностiннi будинки-iнвалiди панiчно боялися вiтру, а будинкiв-iнвалiдiв боялися люди, обходячи iх за квартал. Високi «одностiнки» нагадували поставленi руба у висоту костi домiно. Усiм здавалося, що коли одна така впаде, то й iншi одна за одною поваляться, здiйнявши гуркiт i пил.

Але вiтру не було. «Одностiнки» стояли нерухомо.

Мiсто спало.

Йому снилася риба.

О пiв на третю ночi сторожкий сон мiста було потривожено. В одному з напiвзруйнованих дворiв завiвся мотор великоi чорноi машини. Потiм вона ввiмкнула фари й виiхала на вулицю. Мiсто ненадовго засвiтило одне вiкно й провело ii поглядом. Воно знало цю машину. Вона не бажала йому злого.

І мiсто знову заснуло.

Машина, буркочучи мотором, зупинилася бiля КПП. Звiдти вийшов чоловiк у вiйськовiй формi, посвiтив лiхтариком у кабiну, мовчки кивнув i пiдняв шлагбаум.

– Хто там проiхав? – запитав напарник, який лежав на виставлених пiд стiною стiльцях.

– Прожекторники. – Черговий по КПП позiхнув i сiв за стiл, освiтлений електролампою, щоб знову втупитись у розкриту посерединi книгу. Читати вiн не мiг через свiй сонний стан. Вiн просто вишукував найкоротшi та найдовшi за протяжнiстю слова, не читаючи iх.

Неспiшно, обмацуючи фарами грунтову дорогу, машина все далi й далi вiд'iжджала вiд мiста.

У кабiнi сидiли двое.

– Менi здаеться, вона мае звужуватися на сходi! – припустив пасажир, дивлячись на вогник своеi цигарки.

– Не вiриться… – спокiйно вiдповiв шофер, не вiдволiкаючись вiд iзди.

– Тодi чому дирижаблi не пiднiмаються в повiтря?!

Шофер посмiхнувся.

Раптом щось дзвякнуло, ударившись об капот.

– Знову! – Шофер натиснув на гальма i важко зiтхнув.

– Нiчого дивного, – байдуже мовив пасажир. – Це тiльки зайвий доказ.

Вони вийшли з кабiни. Шофер провiв пальцем по неглибокiй вм'ятинi на капотi i з побоюванням поглянув на невидиме чорне небо.

– Ну що, поiдемо далi?! – чи то запитав, чи то запропонував пасажир.

Шофер вагався. Вiн прикусив у роздумi нижню губу й не вiдповiв. Потiм мовчки залiз у кабiну й завiв мотор.

Пасажир зайняв свое мiсце, питально глянувши на товариша.

– Гаразд… – невпевнено промимрив той, i вони поiхали.

– Жаль, що Горича шльопнули, – пiсля паузи сказав пасажир i чиркнув сiрником, знову закурюючи.

– У тебе «Бiломор»? – запитав шофер.

Пасажир простягнув цигарку.

– Це ми виннi, – похмуро сказав шофер пiсля глибокоi затяжки. – Не треба було йти у нього на поводi. Досi б утрьох iздили!

– Так, – кивнув пасажир.

– А ти впевнений, що його розстрiляли?!

– За законами военного часу… – монотонно процитував пасажир фразу, що стала звичною в мiських оголошеннях.

– Нiчого, нас накриють – теж «за законами военного часу». До Горича вирушимо. – Шофер видихнув цигарковий дим i ввiмкнув двiрники.

– Ти чого? – здивувався пасажир.

– Мотор тихий, – пояснив шофер. – А менi ця маскувальна тиша вже ось де сидить! – І вiн провiв вказiвним пальцем по горлу.

Пасажир здвигнув плечима.

Грунтова дорога йшла в пагорби. Машина рухалася повiльно,