Вогненне око

Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко (справжне iм'я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 романiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому» i трилогiя «Ангели помсти».

У романi «Вогненне око» (1999) iз вражаючою достовiрнiстю зображено цинiчний i жорстокий абсурд украiнськоi дiйсностi 90-х рокiв минулого столiття. Це i всепереможнi у своему безглуздi i жорстокостi злочинцi брати Роздайбiди, i не менш злочинний мiлiцiонер Гiльмедов, i представник корумпованоi верхiвки полковник Кравченко… Це твiр про злочин i безкарнiсть, в якому iз жахливими подробицями змальована «нечистота та розклад людського буття».

Олесь Ульяненко

Вогненне око

Заповзявсь я придивлятися, що воно таке мудрiсть, глупота й нерозум. Бо що буде чинити той, хто по царевi прийде? Те саме, що вже робилось. І я побачив, що мудрiсть перевищуе глупоту, як свiтло перевищуе темiнь.

    Еклезiаст: 2, 12—13.

Це було так страшно, що перестало скидатися на правду.

Хто хоче щось заперечити, той може повторити подорож i сам собi зiзнатися: я не спiвець смертi; вона навiть не посестра менi; iнодi я з нею розмовляю на «ти».

    (З утрачених щоденникiв)

Частина перша

Пугачi

Джеймсовi Мейсу i його дружинi Наталцi

Вiн дивиться, спостерiгаючи за обертанням великого колеса часу, з тим виразом спустошення й ляку, що iх зазнають скривдженi дiти, спустошенi украй розпусники й алкоголiки у психлiкарнях, загнанi туди в намарних пошуках справедливостi; важко було покласти на здогад, про що вiд думав, вiддалено вгадуючи поразку перед людьми, вiн – учорашнiй клерк-технократ iз зашмульганими чорними нарукавниками, згибiлий за стосиками нiкому не потрiбного креслення, – думав про Бога i Сатану, прочуваючи залишками струхлявiлоi пам'ятi частку себе, причетного до когось iз них, вилiплюючи якесь дивне мiсиво, порожньо поглипуючи вологими бiльмами жовтих очей на вибухле червоною квiткою заграви мiсто. І тут iз його горлянки хрипким клекотiнням, мов крячання крука, що по митi розкидав хрестовидну тiнь, – голосом низьким, що слався безнадiйно прибитою памороззю травою, загорлав: «Я володар! Я володар! І це все мое…» – Сухими квiтками трiщало багаття, нiч розгускала. Блiдi, кольору обтрушеного вапна, спалахи ранку гасили пломiнь вогнища. Вiн, поглинутий понiччю власного марення, сомнамбулою поплентав до гелiкоптера: «Храм височiв бiля самого берега. Океан непорушним бiлим плесом пiдрiзав фундамент, лежав поза Храмом; Храм з облущеними стiнами i вийнятими дверима, стрiлчастими вiкнами пiднiмався догори, пронизуючи прозорiсть неба; вiн подався зором угледiти когось, можливо, заблукалих у часi схимникiв чи домiнiканцiв, проте почув iржання коня, схоже на дитячий плач у розтоплений червневий день, коли дощi заходять iзсередини, а небо холодне, мов у березнi, подрiбнене кролячими вiчками зор; i тодi високе сонце розбiглося тiнню дрiбноi рiнi – сипонулося невiдомо звiдки, вихлюпнуло нiзвiдкiля Вогненним Оком; дивуючись бiлому спалаху, затуляючи очi, погледiв гурт оголених жiнок, котрi безголосо бiгли рiвним косяком i, видовжуючись, минали Храм. Ось вони берегом, однаковi з виду, задерши нервово вилицюватi вродливi обличчя, а за ними, розкидаючи срiбло гриви, тварина, подiбна до коня бiлоi мастi з рогом на чолi; i Храм знову постав перед ним, приворожуючи стрункiстю готичних лiнiй; облущенi почорнiлi фрески, безголовi статуi завидилися йому. Щось стиснуло до крижаного, запалого нiкчемного дитинного страху, мовби порозвiшувало червоне ганчiр'я перед зором, прогнало чужим голосом безладдя вулиць, мiсцин, звiдки тебе давно вигнали, – кинуло до опуклого скла iлюмiнатора. Вiн по митi одiйшов…»

Полудень, безмежнiсть золота розбивалася пiд ударами чорного гвинта гелiкоптера, – вiн ще спить зiбганим шкiряним мiшком, повним кiсток i м'яса, втуливши в сизе скло iлюмiнатора щоку, – зелена металева комаха, блиснувши хижо проти оранжевого диска сонця двома бiльмами вiкон, нахилила носа, затiпалась, розпавучивши лапи, видовжую