Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Хорхе Анхель Лiврага Рiццi

На тлi подiй XVI столiття, коли пануе iнквiзицiя, розгортаеться доля молодого вченого. Вiн опиняеться у таемнiй ложi, де вивчае алхiмiю i опановуе таемницi внутрiшньоi трансформацii. У пошуках мудростi головний герой подорожуе Сходом i нарештi зустрiчае великого майстра Джордано Бруно.

Це фiлософський роман про мистецтво пiзнання себе, про велич i стiйкiсть людського духу. Чи зможе Алхiмiк гiдно продовжити справу Вчителя?

Минуле i сучаснiсть органiчно переплелися у романi, нагадуючи про споконвiчну iстину: «Кожен кiнець е одночасно початком».

Хорхе Анхель Лiврага Рiццi

Алхiмiк

До образу Джордано Бруно

Роздiл перший

Розмова привидiв

Подекуди в Європi люди нiколи не знали вибухiв бомб та гуркоту танкiв, але iхнiм душам, що е найбiльш дiткливими, вiдчуття страху знайоме. На цьому найтоншому людському планi не бувае невразливих мiсць.

Змальована тут сцена могла вiдбутися будь-де, в будь-якiй краiнi. Скажiмо, неподалiк французько-iспанського кордону.

– То де ми сьогоднi займемося латиною?

Отам край дороги?

– Лiпше бiля покинутоi старовинноi церкви, якщо менi стане сил туди дiйти. Хочеш на неi подивитись?

– Авжеж. Я пригадую ту церкву, але бачив ii тiльки звiддалiк.

– Якщо я потраплю за тобою, то вже за пiвгодини будемо там.

Останнi слова належали чоловiковi рокiв шiстдесяти п’яти шляхетного вигляду, зодягненому з вишуканою простотою, властивою високоосвiченiй та iнтелiгентнiй натурi. Вiн спирався на цiпок, що лишав по собi ланцюжок дрiбних слiдiв.

Старшому товаришив юнак – трохи нижчий на зрiст, зодягнений так само вишукано й просто, з кiлькома книжками пiд пахвою. Його чорнi очi спозирали на краевид, вiднаходячи не кожному помiтну красу i вбираючи ii душею – супокiйною й одвiчною, дарма що тiлом вiн був двадцятирiчний.

– Антонiо! – гукнув старий. – Не хапайся, синку, бо менi не вгнатися за тобою. Так я й до дороги не дотягну, а було б добре, аби ти пiдучився латини побiля тих руiн, що сторiччями чули стiльки людей, якi послуговувалися божественною мовою Вергiлiя.

– Це було б чудово, та щось мене бентежить та мiсцина.

– Чого це?

– Якщо не заперечуеш, поговоримо про це потiм, коли смеркне.

– Як твоя воля…

Перетнувши дорогу, вони йшли мовчки, нишком тiшачись передчуттям сподiваного перепочинку.

Насправдi Антонiо був не рiдним, а названим сином старого, який всиновив його на початку великоi вiйни, пiсля загибелi його батькiв у Пiвнiчнiй Африцi. П’ятирiчного пораненого хлопчика вирятували з-пiд руiн готелю для европейцiв. Добросердий старий дав йому нове iм’я, аби з пам’ятi дитини стерлися тi страшнi спогади. Юнак завдячував йому свою добру освiту, одержану в кращих коледжах Англii, де вiн на часi вчився в докторантурi з фiлософii.

Пiд час вакацiй Антонiо по кiлька мiсяцiв жив на лонi природи, на вiллi свого добродiйника – людини заможноi, високоосвiченоi та доброчесноi. Вiн полюбляв слухати його розповiдi про мандрiвки землями Африки й Азii, тiшачись чистою блакиттю гiр та безжурним життям долини.

Обiгнувши скелястий крутосхил, вони побачили руiни церкви. Антонiо несамохiть здригнувся, але не зупинився. Зиркнувши на нього, старий промовчав. Вже в долинi, де височiв храм, вiн повiдав:

– Цей храм споруджено десь у ХІІІ чи ХІV сторiччi, але з плином часу його зовнiшнiй вигляд дещо змiнився. А п’ять рокiв тому тут сталася велика пожежа. Вiдтодi храм став пусткою, поступово обертаючись на руiну i заростаючи чагарями. Тiльки дзвiниця стоiть непорушно, немов монах, що скам’янiв у часi блюзнiрськоi молитви.

– І справдi, батьку, тут вiдчуваеться подих незнаноi драми… Колись цi великi звугленi бантини центрального нефу оповивали хмаринки ладану, а тепер на них ростуть опеньки. Руiни високоi дзвiницi та iнших будiвель, де вигналися кущi i шмигляють ящiрки, видаються похмурими декорацiями якоiсь диявольськоi вистави…

– Селяни, навiть наймолодшi, остерiгаються ходити по цей край долини. Вони не сумнiваються, що ночами сюди навiдуються з мiстечка ворожки, щоб збирати тру