Софiя

Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко (справжне iм’я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 творiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому», трилогiя «Ангели помсти», «Вогненне око», «Серафима», «Знак Саваофа», «Син тiнi», «Перли i свинi».

Бiографiя Олеся Ульяненка читаеться як карколомний пригодницький детектив: бурхлива хорольська юнiсть, навчання в медучилищi, втеча з дому, мандри на Далекий Схiд, морехiдка, служба в Афганiстанi, участь у боротьбi за незалежнiсть Украiни, бездомне й голодне поневiряння в Киевi, здобуття единоi за всю iсторiю Малоi Державноi премii iм. Т. Шевченка (роман «Сталiнка»), анафема вiд православноi церкви Московського патрiархату (роман «Знак Саваофа»), тавро першого офiцiйного письменника-порнографа (роман «Жiнка його мрii») i, врештi, смерть за не зовсiм з’ясованих обставин… Олесь, як нiхто iнший, знав, що таке темний бiк життя, i саме цiй темi присвяченi його твори.

«Софiя» (2008) – останнiй iз циклу романiв про злочинниць. Письменницький свiт Ульяненка обертаеться навколо гарних та розбещених жiнок з активною життевою позицiею, жiнок-дiячiв. Цi жiнки прагнуть досягти успiху за будь-яку цiну, але в iхнi розрахунки зовсiм не входить Бог, жорна якого мелють помалу, зате певно… Героiня роману Софiя – ще фактично дитина. Вона вбивае, аби самоствердитися…

В основу сюжету покладено реальнi подii. Повна публiкацiя роману вiдбуваеться вперше.

Олесь Ульяненко

Софiя

Частина перша

Гiсть

Лукаш пройшов ще кiлька крокiв, вдихнув гiрчичний запах пороху, а вже потiм вiдчинив дверi. Чоловiки, всi трое, сидiли на стiльцях в однаковiй позi, наче так народилися, наче домовилися, що просто прийдуть рiвно о такiй-от годинi, в такий-от час, прийдуть i сядуть. Вони нагадували дiтей, або були як дiти – креснуло у тiм’я Лукаша, але нiчому вiн не здивувався. Лише десь вiддалено спiймав думку, що на нього чекае щось бiльше i несподiванiше, нiж трое пристрелених чоловiкiв у черевиках з крокодилячоi шкiри, з обличчями египетських мумiй. Дивлячись зовсiм тупо на першого, iз закинутою назад головою iз зализаною у стилi шiстдесятих зачiскою, з темною i ще теплою калюжею кровi мiж широко розставленими ногами i нiжками стiльця, розпачливо, швидше вiд спраги i похмiлля, спеки i ще якихось зверхнiх надокучливих обов’язкiв, Лукаш прокручував у головi: аби тiльки сьогоднi не спiзнитися на виставу, купити квитки, а сину – клятущий ноутбук.

Зовсiм несподiвано пролетiла зеленою мухою думка, вiд якоi у Лукаша перевернуло всi нутрощi. Вiн уп’явся поглядом у щось таке, вiд чого не мiг вiдiрватися, але видавалося, що оте, котре вiн бачив, нiколи, вiд самого народження, вiд самого створення не мало форми. Зiницi у нього звузилися, вкололи прямо-таки небо, що текло широким руслом синьоi, з бiлими щербинами, порцеляни. «Софiя…» – раз по раз видобував звуки язик, що терпнув i дерев’янiв. «Точно, – крiзь нудоту, туман i ще щось подумалося, – лише у неi були такi патли…» І далi, вже далi, вiн вийшов на схiдцi, звиклий до пороху, i рiвно нiчого не згадував.

Узагалi-то Лукаш часто згадував. Сентиментальний вiд натури, вiн тiльки те й робив, що згадував – день, рiк, тиждень, лишаючи у своiй пам’ятi дивовижнi порухи i дивовижний свiт щемкостi, болю i радощiв. Нiхто б його не запiдозрив у садомазохiзмi, садизмi i ще чомусь. Тим паче, що сам Лукаш уважав за потрiбне триматися того, що його втiшить, якщо, звiсно, це не заважае життю навколишнього. Але зараз вiн вийшов прямо пiд сине небо i пiшов, слухаючи, як шурхотять сосни у самих верхiвках, у самому небi, де чистота дня – i нiчого бiльше. Вiн iшов, i дорога виповзала з-пiд пiдошов жовтогарячою гадюкою. Вiн пройшовся повз порожнiй будинок, з такими ж великими вiкнами, як i той, котрий вiн покинув; нарештi щось, саме «щось» змусило його зупинитися, i вiн сiв на камiнь, великий i теплий, хоча на вулицi не стояла пообiдня пора. Так вiн просидiв на тому каменi не знати скiльки, сумними собачими, як у спанiеля, очима дивлячис