Сестра

Марко Вовчок

«Сестра» Марка Вовчка – це соцiально-побутове оповiдання, в якому авторка розкривае проблему складних сiмейних стосункiв***. Головна героiня живе у брата, але його жiнка страшенно ii не любить, через що бiдолашна змушена йти по свiту шукати iншоi долi. Перу автора також належать iншi твори подiбноi тематики: «Свекруха», «Не до пари», «Викуп» тощо.

Марко Вовчок

СЕСТРА

I

Мати вмерла – я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.

Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. «Не буде вже над мою першу милу, – було, каже. – Коли господь ii прийняв, нехай уже дiточки господарюють!»

Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то мое дiвування було розкiшне й веселе, то й згадать любо! Нехай мiй батенько царствуе!

Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хочу, а батько не силуе, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що Павло; як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз чужого. Побачу – й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу. «Може, – думаю, – в його друга е дiвчина». Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.

Привiз мене чоловiк на свое господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого вiку… Тiльки всього два роки була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.

Коли тут – лихо менi тяжке – рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв – нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

Приiхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i худобу всю.

– Живи в мене, дочко! Чого ти маеш у чужому селi одинока сидiти! Хiба ти сирота, нехай бог милуе!

II

А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину; моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в iх була, дiвчинка, як ясочка, свiжа й повна, як гурочок.

Не поплакала я ще й пiвроку за своiм Павлом а тут i батька ми поховали. Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде – то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити.

– Сестро! – каже брат. – Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду жив, зароблю – оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!

Я й позичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора бубонить, регочеться. Я радiю: «Слава господовi, що i в нас, як i в людей благодатно!» Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруемось.

I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: «Се моя тiтка!», а той собi тягне: «Моя!» Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з рук вихоплять, i хустка з голови спаде.