Вiта Ностра

Марина и Сергей Дяченко

Метаморфози #1

Життя Сашi Самохiноi перетворюеться на кошмар. Їй шантажем i погрозами лиховiсна людина у чорному змушуе вступити до таемничого iнституту спецiальних технологiй, де студенти схожi на чудовиськ, а викладачi – на занепалих ангелiв. Там крок за кроком студенти-першокурсники визубрюють абсурднi завдання, суцiльну нiсенiтницю, а над iхнiми головами дамокловим мечем нависае повсякчасний страх за свою сiм’ю. Чому тут вчать Сашу? І що станеться з нею пiсля закiнчення навчання?

Марина Дяченко, Сергей Дяченко

Вiта Ностра

Частина перша

…Цiни, цiни, це щось страшне! Врештi-решт мама найняла кiмнатку в п’ятиповерховому будинку, хвилин за двадцять од моря, вiкнами на захiд. В iншiй такiй самiй кiмнатцi (квартира ж двокiмнатна!) жили хлопець з дiвчиною. Кухня, ванна, туалет – усе спiльне.

– Вони ж цiлий день на пляжi, – заспокоiла хазяйка. – Хiба молодим багато треба? Море, он воно, чи не з вiкна видно. Рай.

Хазяйка пiшла, залишивши два ключi: од вхiдних дверей i од кiмнати. Саша знайшла на днi валiзи торiшнiй, ледь полинялий купальник i поспiхом переодяглася у ваннiй, де на батареi сохли чужi трусики. Їi охопила святкова щаслива сверблячка: ще трошки, i в море. Хвилi, сiль на губах, глибока вода кольору хакi – все забулося за довгу зиму. Пальцi в прозорiй хвилi барвою нагадують бiлi черешнi. Пливеш в обрiй, вiдчуваеш, як море обмивае живiт i спину, потiм пiрнаеш i бачиш на днi камiння, водоростi й зеленуватих строкатих рибок…

– Може, спочатку попоiмо? – запитала мама.

Вона дуже втомилася. Дорога в задушливому плацкартному вагонi, бiганина по квартирах i безконечнi суперечки з хазяйками – справа нелегка.

– Мамо, ми ж на море приiхали…

Мама лягла на диван, пiдклавши пiд голову стосик свiжоi постiльноi бiлизни.

– Хочеш, збiгаю по пирiжки? – лагiдно запропонувала Саша.

– Ми тут що, пирiжками будемо харчуватися? Є ж кухня…

– Ну мамо! Хоч раз пiрнути…

– Іди, – мама заплющила очi. – Заодно по дорозi назад купи яець i кефiру. А, ще хлiба й масла.

Саша натягла на купальник сарафан, тицьнула ноги в босонiжки i, прихопивши з собою хазяйського рушника, вискочила у двiр, на сонечко.

У дворi цвiли дерева, назв яких Саша не знала й називала про себе «павичевi». За ланцюжком нерiвно пiдстрижених кущiв починалася вулиця, що веде до моря. «Вулиця, Що Веде До Моря» – так Саша й вирiшила ii називати. Таблички зi справжньою назвою вулицi, простою й непоказною, нiчого не значили. Бувае ж таке, що прекрасним речам дають дурнi назви, – i навпаки…

Вимахуючи сумкою, вона пiшла – побiгла – вниз.

Люди йшли густою юрбою, хто з надувним матрацом, хто з великою парасолькою, хто з самою тiльки пляжною сумкою. Дiти, як годиться, обливалися розталим морозивом, i матерi, сварячись, затирали плями пожмаканими носовими хустинками. Сонце давно перейшло зенiт i тепер висiло над далекими горами, наче вибираючи мiсце для посадки. Саша, всмiхаючись аж до вух, iшла до моря, вiдчуваючи гарячий асфальт навiть крiзь пiдошви босонiжок.

Вони вибралися.

Попри безгрошiв’я, попри маминi проблеми на роботi. Попри все, вони приiхали на море, i через п’ятнадцять хвилин… десять… Саша пiрне.

Вулиця завернула. Тротуар майже весь був загороджений щитами дрiбноi туристичноi контори – ось Ластiв’яче Гнiздо, Масандра, Нiкiтський ботанiчний, Алупкинський палац… Дзвенiли й гули iгровi автомати. Залiзна тумбочка механiчним голосом пропонувала передбачити долю по лiнiях на руцi. Саша стала навшпиньки – i нарештi побачила море.

Насилу стрималася, щоб не помчати галопом. Риссю збiгла вниз по дедалi крутiшому схилу, туди, де прибiй, туди, звiдки долинав щасливий дитячий вереск i музика приморських кафе. Зараз…

Найближчий пляж виявився платним. Навiть не дуже засмутившись, Саша зробила гак довкола паркана, зiстрибнула з невисокоi бетонноi балюстрадки, i пiд ногами в неi захрускотiла галька. Вибрала вiльне мiсце на камiннi, скинула на сумку рушник, сарафан, поруч залишила босонiжки i, морщачись, пошкутильгала по камiнцях до смуги прибою. Ледь додибавши до води, стала рачки, шубовснула, попливла…

Ось воно, щастя.

Вода в першу