Земля (збiрник)

Ольга Кобилянська

Повiсть «Земля» – вершина реалiзму письменницi. Цей твiр, завдяки своiй великiй життевiй правдi i високiй художностi, став одним з найвiдомiших в украiнськiй лiтературi. Усiм своiм еством пов’язаний iз землею герой повiстi Івонiка Федорчук. Вiн шануе i береже землю, тяжко працюе на нiй усе свое життя, плекаючи надiю, що вона принесе щастя його синам. Але ж боротьба за землю, яка роками точилася в його родинi, зруйнувала душi рiдних людей, призвела до трагедii, до братовбивства. Із втратою сина втрачае Івонiка своi мрii i сподiвання, свою вiру в землю.

До книжки також увiйшли оповiдання «Природа» i «Valse mеlancolique».

Ольга Кобилянська

Земля (збiрник)

Повiсть, оповiдання

Земля

Повiсть

Своему батьковi

Юлiановi Я. Кобилянському

посвячуе авторка

Частина перша

«Es liegt um uns herum gar

mancher Abgrund, den das

Schicksal grub, doch hier in

unserem Herzen ist der tiefste».[1 - Кругом нас знаходиться якась безодня, що ii вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нiм.).]

I

Двi години вiд рiки Серета на Буковинi лежить село Д. Його рiвнi поля пригадували б степ, якби не те, що мiсцями вони западають, мов знеохоченi своiм положенням, творячи плиткi невеликi кiтли, i якби не той великий лiс, що тягнеться по захiднiй сторонi села i творить зелений мур поперек широкоi площини, щоб обмежити ii розмах.

Пишний, майже безмежний великан неначе у вандрiвцi задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опiкуна, попiднiмалися сiльськi хати. Тут… i там… i там – розкинулося село.

Лiс панський. Власнiсть приватна. Тонкi нiжнi берези попереплiталися з поважними дубами i ясними лiтнiми ночами блистять, мов у срiбло одягненi. Їх листя дрижить неспокiйно, а грацiознi, легко повигинанi пнi приманюють до себе нiжнiстю та бiлiстю, мов русалки.

Окрiм сього великана, пiдiймаеться з пiль ще кiлька малих лiсових оаз.

Зовсiм самостiйно, мов жменею киненi або як висуненi з глибини зеленого великана окремi колонii – так стоять вони, роздiленi нивами, самiтно, i глядять гордо на збiжжя, що хвилюють навкруги них. Вузенькi, майже невиднi стежки в'ються мiж золотистою пшеницею та шовково-шелестячою кукурудзою i ховаються незамiтно в тi лiски…

Саме тепер зима.

Мешканцi тих хатин, що зверненi лицем до рiвнини, дивляться взимi в сумну, одностайну[2 - Одностайна – одноманiтна.] картину. Нiчого – крiм бiлого простору, що розливаеться далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикаеться i никне.

Горстка хаток, що вiдбiгла вiд великого лiсу i властивого села глибше в поля i що стоiть ось тут, роздiлена лиш садками вiд себе, – та горстка мае той одностайний блiдий вид рiк-рiчно. Та, мабуть, мила iй ота широка просторiнь. На нiй розбiгаються думки свобiдно… а горе, коли розсадить уже грудь людську до крайностi, – гуляе й колишеться враз iз пишним колоссям збiжжя навперейми…

Коло вiдокремленоi громадки хатин, мов коло своеi служби, стоiть i малий панський дворик iз величезним садом, неначе зi штивним[3 - Штивний – цупкий, застиглий.] чорно-бiлим треном, i понурився також в одностайну картину. Мешканцi дрiбних хатин, – се постiйнi робiтники в «бояра», i коли iншi селяни виходили рiк-рiчно гуртом на роботу в Молдаву, протративши вибранi грошi вперед у марний спосiб, шукали i шукають вони зарiбку в межах своеi землi.

І не було iм з тим лихо.

Так, примiром, мае хата заможного газди Василя Чоп'яка, якого жiнка Докiя служила довгi лiта у дворi, iнший вигляд, як iншi сiльськi хати, особливо ж як хати тих газдiв i газдинь, що шукали зарiбку й щастя в Молдавi.

Вона мае яснi й чистi вiкна, невеличкий сад iз шляхетними овочами, в зiльнику такi ж самi цвiти, а в хатi всюди взiрцева чистота й лад. Пiд вiкном у старомоднiм комодi, улюбленiм меблi Докii, випрошенiм у панi, i в такiй самiй ще зовсiм гарнiй шафi тримае Докiя неабиякi святочнi спiдницi своi i чорнi дорогi сердаки свого мужа i своеi доньки.

По стiнах висять образи iншого походження, як ярмаркового. Вона не вiддавалася пустим мрiям i спокусам про золотi гори десь там у Молдавах та iнших чужих края