На другому березi (збiрник)

Богдан-Ігор Васильович Антонич

Скiльки ж iх було – молодих i талановитих, поетiв (Поетiв!), яким би ще жити й творити, писати вiршi на радiсть людям, але яких Бог забрав до себе рано, дуже рано. Отак i Богдан-Ігор Антонич (1907–1936)… Двi цифри i рисочка мiж ними – це життя, сповнене надiй i поезii, але ж таке коротке. Вiн багато не встиг, не написав того, що збирався написати, його iм'я пiсля смертi було забуте на довгi роки. І все ж таки справжня Поезiя, незважаючи на будь-якi перепони, знайде шлях до читача.

До книжки увiйшли фрагменти iз незакiнченого роману «На другому березi», а також значна частина поетичного доробку Богдана– Ігоря Антонича.

Богдан-Ігор Антонич

На другому березi

(збiрник)

На другому березi

І

Мiж двома берегами плила рiка.

Вiтри рiзьбили кришталеве плесо в мерехтливi брижi, краплi дощу кололи шпильками гладку поверхню, бурi перекидали брили хвиль i каламутили непорочну прозорiсть води. Рiка плила невпинно, безугавно, мов час, i, мов час, танула в безбарвнiй долинi небуття. На гранi сiрого обрiю вливала чистi води в сине небо. ii крута стрiчка загиналася в кiлька вузлiв, холодними раменами обiймала прибережне камiння, плиткою мiлиною лежала в пiсковiм руслi. Сотнями свердлiв вертiла пiдземнi жили старих скель, аж iз твердих каменюк ставали дiркуватi флейти, з яких добувала тихi, пронизливi звуки. Безконечнi поцiлунки мокрих уст вигладжували руби скельних вiдломкiв i придавлено шушукали на лагiдних закругленнях кам'яних яблук. Шутер блищав iз дна, наче потовчене скло.

Було щось вiчно однакове i вiчно змiнне в поморщенiм обличчi рiки. Якась предвiчна мудрiсть старечого чола. Якась спокiйна задума над всепроминанням. Якийсь шепiт пiдсвiдомоi стихii.

Мiст лучив обидва береги. Мовби подавали вони собi долонi, котрi посерединi взаемно себе хватали. Зiгнений каблук, наче велетенський перстень, що його долiшня половина закопана в землi. Рiка пiд мостом трохи приставала в розгонi й творила глибину. Прямовиснi сукатi стовпи пiдносилися вгору з води, наче мозолистi могутнi руки, щоб пiдперти його спiраллю. Плесо буркотiло з лютi довкола стовбурiв, аж захлистувалося бiлою пiною. Наче милини в пральнi, пучнявiли легкi синявi бульки. Хлюпали, прискали, стрибали, клекотiли, розбiгалися, мов розсипана на вiтер пригорщ борошна. Знов повертали й п'ялили в надгните тiло старих пнiв гострi, колючi снiжнi зуби. В лiтнi днi вiтер, мов птах крилами, стрiпував з мосту тумани жовтого пороху на гладкий паркет води. Дощ мив поруччя й витирав дочиста щiлини. Коли-не-коли чорнiли пiдводи на хребтi пригорбленого велета, наче галапасш гриби на кремезнiм дубi. Пiд тягарем возiв мiст стогнав незадоволено, важко, майже ненависно. Скрипiли в'язання. Непрошенi гостi переiздили якнайскорiше й зникали в безвiстi далекого шляху. Мiст вiддихав глибоко з пiльгою й струшував iз себе новi хмари курива.

В повiтрi лишався тiльки вiдгомiн гуркотливих колiс, немов дуже далекий притишений стукiт у барабан.

Майже щороку повенi пiдривали мiст, але не вдалося iм його повалити вiд довгих лiт. Тодi приходили найтяжчi хвилини в життi дiдугана. Коли почув гiркий смак каламутноi води, корчився з ляку, кривився, трiщав з досадою, торохтiв, рипiв i вбивав мiцнiше стовпи в рiчище. Подiбно змагун[1 - Змагун – той, хто виступае у змаганнi, спортсмен.] розставляе ноги, коли мае вiдбити удар противника. Перехилював чоло навпроти хвиль i ждав. Як лиш стрiнула на своему шляху затор, пiдносила рiка височенний горб, i брудна жовта стiна наступала стопудовим тягарем на мостовi пiдпори. Лускотня розлягалася широкою луною й зливала громовим грюкотом усю долину, мов струями рясного дощу. Мiст спiвав свою бойову пiсню. Не першу й не останню. Мiст завсiди виходив переможцем. Правда, по кожнiй боротьбi його латали, заповняли новi щiлини, бандажували рани, дротували, мов надбитий горщок. Але мiст стояв. Проходили бурi, розталi, повенi, а вiн стояв. І все однаково непереможний. І все однаково гордий.

Лiвий, нижчий берег займала широка, рiвна, вiльна оболонь. Зелена таця, злегка перехилена до рiки. Раптово земля пiдносилася вгору. Н