Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса

Андрiй Юрiйович Курков

«У життi найцiкавiше – це життя», – сказав одного разу Андрiй Курков, звертаючись до своiх читачiв І його новий роман «Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса», де переплiтаються дiйснiсть i вигадка, де немае межi мiж реальнiстю i сюрреалiзмом, яскраве тому пiдтвердження Над сухопутним Львовом лiтають чайки, i в мiстi часом пахне морем Колишнi хiпi в компанii з екс-капiтаном КДБ збираються на Личакiвському цвинтарi бiля могили американського рок-спiвака i гiтариста Джимi Хендрiкса А по стародавнiх вулицях мiста носиться ночами старенька iномарка з людьми, жадаючими вилiкуватися

Андрiй Курков

Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса

Автор висловлюе щиру подяку

меру Львова Андрiю Івановичу Садовомуза запрошення написати роман про мiсто, яке було, е i завжди буде залишатися одним з найцiкавiших i найкрасивiших мiст-загадок на мапi Європи,

власникам i персоналу готелю «Леополiс» за доброту та наданi затишок i комфорт пiд час моiх частих приiздiв i окремо – за вишукану, приголомшливу кухню,

героям цього роману Юрковi Винничуку, Алiку Олисевичута Оксанi Прохорець за згоду стати героями i за те, що впустили мене в свое життя i в своi бiографii,

моiм давнiм i новим львiвським друзям: Михайлу Ватуляку i його сiм 7, Тарасу Возняку, Галинi Вдовиченко та багатьом-багатьом iншим,

видавцевi Юрiю Николишину та видавництву «Апрiорi»за подаровану менi бiблiотеку книг про старий та новий Львiв,

Русланi i ресторану «Старий рояль», працiвникамi завсiдникам кав 'ярнi на Вiрменськiй, кав 'ярнi «Кабiнет», «круглоi» чебуречноi в Брюховичах, гриль-бару в Винниках, безiменному бару на Старознесенськiй, кав 'ярнi «Кафе» на Повiтрянiй, 24 й iншим теплим i затишним куточкам мiста, що свiдомо й несвiдомо надавали менi душевне тепло i можливiсть вiдпочити,

органiзаторам, мешканцям i волонтерамгромади самодопомоги для безхатькiв «Оселя» (Винники), жителям мiста за те, що не помiчали приiжджого письменникаi поводилися природно, тим самим допомагаючи написанню роману.

Роздiл 1

Хода майже завжди видае вiк того, хто йде. У чоловiчка, поки малий, хода цiкава, аж смiеться. Вiн iдучи раз у раз навшпиньки пiднiмаеться, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Нiхто зазвичай не проти, поки вертикальний зрiст чоловiчка не збiльшиться до пiвтора метра. Пiсля цього короткочасно хода стае злегка хулiганистою i гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помiтним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всiм подобаеться, та й побоювання у перехожих викликае: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далi – у кого як. Хто рокiв двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже вiд життевоi позицii та рiвня страху залежить. Проте це правило дiе тiльки у свiтлий час доби. Вночi ж можна ходити, вiдмовившись од своеi денноi ходи i вiд вiку. Нiч розкрiпачуе. Особливо в нiч на вiсiмнадцяте вересня.

Звуки крокiв цiеi вересневоi ночi 2011 року лунали i з Грушевського, й iз Зеленоi, i з Федорова, й iз Замарстинiвськоi, i з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що вiд’iдаються вдень на мiському звалищi бiля села Грибовичiв.

Це були «сольнi» кроки людей, що йдуть окремо й нiколи, навiть у незабутнi радянськi часи, не вмiли крокувати строем. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати iхнiй крок, вiн одразу отримав би «легкi тiлеснi ушкодження». На «тяжкi тiлеснi ушкодження» цi люди були зовсiм не здатнi. Навiть якщо дiзнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тiльки вже в iншому, не буквальному розумiннi, виявлявся хтось iз нещодавно прийнятих до iхнього вузького кола. Вузьке коло, втiм, тiльки нещодавно стало дiйсно вузьким. Ранiше, рокiв двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало пiвсотнi людей, а в серединi кожного вересня – значно збiльшувалося, доповнюючись однодумцями й спiвчуваючими, що приiздили автостопом, потягами i просто приходили пiшки.

Повз монастир Святого Альфонса провiнцii Чина найсвятiшого Рятiвника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспiшае. Вулиця Замарстинiвська, якою поспiшав той,