Вир

Григорiй Михайлович Тютюнник

Григорiй Михайлович Тютюнник (1920–1961) – вiдомий украiнський письменник, автор оповiдань, вiршiв, повiстей. Роман «Вир» – вершина його творчостi, за цей твiр письменник отримав Державну премiю Украiни iм. Т. Г. Шевченка.

…Героi роману мешканцi села Троянiвка – це i непокiрний та розбишакуватий Тимко, i чиста в своему коханнi Орися, i красуня Юля, i хазяйновитий дiд Йонька – мають свое уявлення про добро i зло… Коли починаеться Вiтчизняна вiйна, кожен з них поводиться по-своему, бо кожен мае свою правду – хтось беззаперечно стае на бiк радянськоi влади, хтось починае спiвпрацювати з нiмцями, а хтось не може зрозумiти, що робити далi…

Григорiй Тютюнник

Вир

Книга перша

Гомiн, гомiн по дiбровi,

туман поле покривае,

туман поле покривае,

мати сина призивае:

– Вернись, синку, додомоньку,

змию тобi головоньку…

– Менi, мамо, змиють дощi,

а розчешуть густi терни,

а висушать буйнi вiтри…

    Украiнська народна пiсня

I

Село Троянiвка гнiздиться в долинi. На пiвнiч вiд нього Беева гора, покрита лiсом, на пiвдень – заткана маревом рiвнина, по якiй в’еться полтавський шлях. Обабiч шляху то тут, то там мрiють у степу хутори, маячать на далеких обрiях, як зеленi острови по синьому морю. В центрi села тече рiчка з дивною, мабуть, татарською, назвою – Ташань. Весною вона скресае, i тодi селяни б’ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого мiсточка; лiтом пересихае так, що в деяких мiсцях ii перебродять кури на сусiднiй хутiр Залужжя i навiть там несуться, що е досi основною причиною сварок мiж троянiвськими i залужанськими молодицями. Батькуватись жiнкам дуже зручно: вийдуть одна насупроти другоi, стануть на рiзних берегах i, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: «Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжi припинаеш? Хiба вона твоя, чи що?» – «Хай тебе колючками до землi припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетiла на сю сторону, так оце я вже й винна?» – «А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще i вiдкараскуешся, що ти моеi курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапцi шманделок твоеi спiдничаноi пiлки?» – i пiшло, i пiшло, що й до вечора не переслухаеш. Над рiчкою було дуже лунко, через те всi чули i про кожну таку чвару знали на обох берегах.

У селi е вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi, кози, i коли голова сiльради Гнат Рева iде куди-небудь лiнiйкою по службових справах, то наказуе кучеровi, одноокому Кузьмi, розганяти iх байбарою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продаеться вакса, хомути, горiлка, сiль, гас, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки.

На захiднiй околицi села, бiля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному – Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася бiля яру, поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня – житло для горобцiв та голубiв, що воркують пiд бантиною у солом’яних кошелях. Вiд клунi стежка круто падае в яр з холодною джерельною водою.

Сiм’я в Йоньки така: старший син Гаврило – широкоплечий, бiловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком – бугай ногу потовк). Іде вулицею помiж тинами – голова то визирне, то заховаеться; собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн iх дратуе. Середульший Федот – дрiбноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червонiй армii, добився двох кубикiв, i його портрет висить на покутi помiж рушниками. І найменший – Тимко. Цей вдався не в матiр, не в отця, а в проiжджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi кучерi пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом, зустрiчнi дiвчата полум’ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

В 1920 роцi, пiсля кривавоi сiчi червоних iз махновцями, пiшла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить – звiвся з бур’яну чоловiк, хотiв щось сказати та й знову повалився в траву. Пiдбiгла до нього Уляна, аж то червоний боець: лице в кровi – очей не видно, лiва нога шаблею порубана, видно, лежачого сiкли. Простяг до неi руки, благае: «Вiзьми мене, молодице, звiдси,