Камiнний хрест (збiрник)

Василь Стефаник

«…Я свою душу пустив у душу народу, i там я почорнiв з розпуки…» Цi слова видатного украiнського письменника, найближчого соратника І. Франка, М. Коцюбинського, Лесi Украiнки, майстра новели Василя Стефаника якнайкраще характеризують його творчiсть. У реалiстичних, самобутнiх соцiально-психологiчних новелах письменника постають правдивi картини життя захiдноукраiнських трудящих кiнця ХІХ – початку ХХ столiття, трагедii i драми бiднякiв, що позбувалися землi, працi, покидали рiднi мiсця i змушенi були емiгрувати за океан або гинути вiд голоду й хвороб.

Василь Стефаник

Камiнний хрест (збiрник)

Синя книжечка[1 - Перша збiрка художнiх творiв письменника вийшла навеснi 1899 року в Чернiвцях накладом друкарнi «Руська рада» i складалася з невеличкоi передмови i 15 новел (жанрове визначення «новела», як, зрештою, й «оповiдання», вживаемо умовно, оскiльки творчий набуток В. Стефаника з погляду генологii дуже й дуже розмаiтий). Повна назва ii – «Синя книжечка: Образки Василя Стефаника». Деякi з помiщених тут творiв («Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмi», «Побожна» i «Сама-самiська») вперше були надрукованi – зi значними редакторськими «втручаннями», що викликало невдоволення автора, – наприкiнцi 1897 року в чернiвецькiй газетi «Праця» пiд криптонiмом «С». Отож при пiдготовцi збiрки до друку виникла потреба iх не просто наново редагувати, а почасти й переробляти. За свiдченням сина Юрiя, «цю збiрку письменник дуже дбайливо пiдготовляв до друку, бiльшу частину новел, що ввiйшли до неi, проредагував ще раз, сам переводив коректу…» (див.: Примiтки // Стефаник Василь. Твори. – С. 318). Деякi змiни й виправлення вносив автор у тексти помiщених у «Синiй книжечцi» творiв при пiдготовцi iх до передруку в збiрцi «Мое слово». Саме тексти надрукованих тут новел та оповiдань Юрiй Гаморак вважае «за останню i найкращу iх редакцiю» (с. 328).1914 року в Киевi з’явилося друге видання книги з портретом автора, коротенькою редакцiйною передмовою i статтею В. Гнатюка «Кiлька уваг про мову творiв В. Стефаника». Передрукованi тут твори без будь-яких змiн, порiвняно з першим виданням; не ввiйшла до книги лишень новела «Портрет», бо, мовляв, вона «не вiдноситься до мужицького життя».]

Синя книжечка[2 - Вперше надруковано в чернiвецькiй газетi «Праця», 1897, 21 листопада (3 грудня), № 15–16, с. 119–120 i присвячено «Дунiчцi» – Євдокii Калитовськiй, дочцi Євгенii i Василя Калитовських iз с. Трiйцi, в домi яких написано твiр. Тут же готувалася до друку збiрка «Синя книжечка». За спогадами Д. Лукiяновича, творча iсторiя новели сягае 1890 року, часу навчання В. Стефаника в Коломийськiй гiмназii, коли в журналi «Поступ», № 3, який редагували в Станiславовi, а вибили на гектографi в Тернополi, був опублiкований ii первiсний варiант пiд назвою «Форналь Антiн». Про змiст i характер цього твору нiчого конкретно сказати не можна, бо журнал не зберiгся.]

Отой Антiн, що онде п'яний викрикуе на толоцi, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а нiщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дiстане. За кожний раз отак.

Але як умерла йому жiнка, а за нею i два хлопцi, та й Антiн як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собi вiд вiйта синю книжку службову та й мае йти десь найматися, служби собi шукати.

Сидить отам п'яний та й рахуе, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.

– Продав – та й авус! Не мое – та й решта! Не мо-о-е! Ей, коби дiд мiй та пiдвiвси iз гроба! Моспане, штири воли як слимузи, двацiть штири морги поля, хати на цiле село! Все мав. А онука, адi!

Показував селовi синю книжечку.

– Ой, п'ю та ще буду. За свое п'ю, нiхто до того рихту не мае. А вiн менi каже: мой, грунт прiсцев-ес! Печетку прибивае та й картае! Е, я ще не таких вiтiв видiв.

– Аби тобi так умирати легко, як менi гезди легко!

– Йду я з хати, геть цалком вже вiходжу, та й поцiлував-сми порiг, та й iду. Не мое – та й решта! Бий, як пса вiд чужоi хати! Можна – проши. Було мое, а тепер чуже. Вiходжу надвiр, а