Ангели помсти

Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко (справжне iм’я Олександр Ульянов; 1962–2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший украiнський письменник, автор понад 20 творiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Сталiнка», «Дофiн Сатани», «Квiти Содому». Трилогiя «Ангели помсти» друкуеться вперше.

Буремне життя Олеся Ульяненка сповнене пригод i таемниць. Вiдомо, що вiн закiнчив Миколаiвську морехiдку, був якутським шаманом; воював спочатку у ВДВ у Нiмеччинi, а потiм в Афганi; тусив з легендами пiтерського року; заробляв на життя пiдпiльним боксом; був послушником у Лаврi; вiн единий в Украiнi отримав Малу Шевченкiвську премiю; був першим офiцiйно визнаним порнографом незалежноi Украiни; вiдстояв свое добре iм’я у судi i був знайдений мертвим у своiй квартирi за пiвроку по тому.

Трилогiя «Ангели помсти» складаеться iз трьох частин – «Марго», «Альма» i «Танька». Це, без перебiльшення, кримiнальне чтиво розкривае перед нами свiт розкiшних та пiдступних жiнок та iхнiх романтичних коханцiв – красивих i сильних чоловiкiв. Три iсторii, три жiночi долi – зовсiм рiзнi, проте…

Усе, що ви хотiли дiзнатися про смерть, але страхалися спитати…

Олесь Ульяненко

Ангели помсти

Трилогiя

Свiтлiй пам’ятi Олександра Мисака

Марго

1

Це була субота, сплутати неможливо, тому що саме в суботу Дицик, Абрам, Сальдо i я починали танцi. Я ii побачив вiдразу крiзь каштанове оперення американського клена, що вже давно побите грозою, яка упала якраз на Трiйцю, на вiдкриття собору, але все це ще попереду: i тi гiлки, побитi градом, i повiнь, що затопила пiвмiста, i наше помешкання, яке ми втрачатимемо шматок за шматком. Я виводив «Донну», а вона виходила з-за зеленого ящика тиру, де працював криворукий дядя Коля. І вони теж рушили, наче зговорившись, iй назустрiч. А я спiвав «Донну». Це якраз мiж вечором i повними сутiнками. День шматком фiолетового плаття морочився у просторi мiж аптекою i танцювальним майданчиком. Марго завжди чомусь, випадково чи нi, виходила пiд «Донну». Тодi, коли я зустрiв ii, в той день, вона сказала менi, що зрада для неi носить гiркуватий смак золотистого меду. І клацнула у ротi рожевим язиком, перевернувши його i вперши у щоку. Марго була як намальована. Каштанове волосся, завиток до завитка. Обличчя видовжене, з прямим носом i трохи по-азiатськи роздутими нiздрями, зеленi очi, мов далека сумна злива, що вiдходить у туманi дитинства. Їi тiло гнучке i красиве, з вишуканим викликом, що не породжував анi фантазii, анi бажання, його приемно було розглядати, але погляд знову i знову повертався до ii зелених очей, якi навiть не закликали по-жiночому, а були просто вiдвертими i чесними. Принаймнi так видавалося. Марго нiчого не приховувала. Навiть того дня, коли вона заговорила про зраду. Нi з того нi з сього. І менi вiдразу чомусь захотiлось смiятися, стенути плечима i сказати, що он, мовляв, iх би це зацiкавило: Ульяна i Пономаря. Он вони i зараз стоять, середнього зросту, широкоплечi, з вовчими незалежними поглядами. Обидва патлатi. Ульян з вигорiлим каштановим, а Пономарь з пшеничним вiд природи волоссям. Обидва мовчазнi – значить, сьогоднi танцi пройдуть без особливих пригод та ексцесiв, як любив жартувати той же Ульян. Якщо вони говорять без угаву i все лiве, то знай, що щось намислили i надумали такого, що жодна голова у нашому мiстечку не придумае. Недарма iх цигани обходять десятою дорогою. Старi циганки у рясних спiдницях плюють iм у спину i хрестять повiтря, примовляючи до цього дiйства: «Чорти! Чорти! Чорти!» А зараз вони стоять, засунувши руки в кишенi. Пономарь кусае щоку, а Ульян тупо розглядае синю пачку «Експреса». Але обидва бачать Марго, яка йшла вiд зеленоi будки тиру; цигани i безногi рушили вiдразу з iншого боку, вiд ресторану, з глибокоi синьоi арки школи пiд номером два. Хтось покликав мене: «Венька!»

Спочатку я подумав, що це клятуща спека розтопила в моiй головi кавалки мозку. Потiм зрозумiв, що вiд хвилювання сповз зi стола i почав якогось бiса ритися у пластиковому синьому вiдрi для смiття, з купами пошматованих, наче висланих з того свiту, депеш. Я подивився, рiжучи очима упоперек сто