Щоденник чоловiка на межi сторiч

Олексiй Кононенко

Олексiй Кононенко (м. Киiв) – автор бiльше двох десяткiв книг та понад ста пiсень («Доню, моя донечко» та iн.), лауреат Всеукраiнськоi премii iм. Івана Огiенка, заслужений дiяч мистецтв Украiни.

«Щоденник чоловiка на межi сторiч» – збiрка лiричних поезiй за перiод з 1974-го по 2011 рiк. До книги увiйшли новi вiршi, а також деякi, що друкувалися у попереднiх збiрках: «Пiснi моi веселi та сумнi» (2002) та «Ненародженому ще» (2005).

Олексiй Кононенко

Щоденник чоловiка на межi сторiч

***

Зима в шаленiм танцi захурделить.

Заслiпить очi. Запорошить вуха.

А я, мов ненароджений метелик,

не вилiзу iз теплого кожуха.

Вона ж сама холодною рукою

залiзе крадькома пiд одежину

без сорому розпустить бiлi строi…

А я замерзну i… кожух не скину…

Вже мало залишилось вiд Зими —

пiд снiгом лахи з бiлоснiжних строiв, —

Весна вже зодяглася в оксамит.

Вже скоро я зустрiнуся з Весною!

Кохана i коханка водночас.

Цнотлива i розбещена… Дволика!..

Травнева нiч в травi еднае нас,

i все те бачить мiсяць гостропикий…

Ось Лiто, пишнотiла дiва Лiто.

Свистять у косах сiрi солов’i.

Вона прийшла з единим – щоб любити.

Усi коханцi навкруги – ii!

Всi очi чоловiчi в неi вскочать.

Зведе юнацькi душi й поготiв!

На небi не зiрки – серця трiпочуть

залюблених у неi парубкiв…

Зiйде iз неба Осiнь по стернi,

спiдницi в гаi скине гоноровi.

В холодну душу грiшному менi

шелесне вiтром: «Дам тобi любовi!..»

Вкладу я Осiнь на тугi снопи.

Вцiлую так, щоб серденько зайшлося!..

Забулося, як Лiтечко любив…

Аж до Зими любити буду Осiнь.

***

батьковi

У тихому полi на чорнiй рiллi

Табун твоiх лiт спочивати прилiг.

У тихому полi для вiщого сну

Твiй кожен рочок вiдшукав борозну…

Умитим сонцем обрiй грав,

Мороз в село iз лiсу вийшов.

Були у тата. День, мов рай.

Вiнки сосновi й тиша. Тиша.

Якийсь замрiяний кравець

Убрав дерева в бiлi шати.

Із яру вечiр навпростець

Прибивсь в осиротiлу хату.

В дворi усе, як i було,

Неначе на вiки нажите.

А навкруги нiме село,

Лиш мiсяць хоче говорити…

***

В саду сьогоднi випав чорний снiг,

Вiд димоядiв притомився космос.

Над свiтом – дивнi ангели сумнi.

А на хмаринi Бог – старий i босий.

Латають дране небо всi святi,

Тремтить пащека Вiчностi холодна.

А люди Богу-сину на хрестi

Несуть зчерствiлi душi у долонях.

Вогнем i громом зарегоче Той,

Рогатий, бо його приходить черга…

Вночi у муках народився Ной,

І прийнялося древо для ковчега.

***

Я обережно тебе вiв —

незнану, незнайому, —

в маленький дiм, що зветься вiрш…

Ти оселилась в ньому.

Маленький дiм тобi зрадiв,

прийняв тебе, як панну.

Облаштував iз добрих слiв

i лiжко, й теплу ванну.

Я жив у домi тiм один,

та зле було одному.

Тепер в моему домi ти…

Ти не пiдеш iз дому?

Пiдслухана розмова

– Тобi – твое… Менi – мое…

Ми роздiлили навпiл свiт…

Нехай вже буде так, як е…

– А син… передавав привiт?

– А син питав, коли прийдеш,

щоб вiн прибрався до приходу…

i я сама, звичайно, теж…

– Яка розхлюпана погода!

– Тобi не личить борода…

І ця краватка не пасуе…

Коли ти будеш?… Син питав…

– Я сам iз ним усе з’ясую…

– Пробач… Бувай… Менi вже час…

Щоб не летiти на весь дух.

Так, ти… коли… прийдеш до нас?

– Вiтання синовi… Прийду…

***

Шпали бiжать до обрiю,

Наче до неба сходини.

Потягу взимку холодно.

Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

Потяг по рейках ковзае.

З неба – такий малесенький.

Знай стукотить колесами.

Ве-се-ло, ве-се-ло, ве-се-ло…

Холодно взимку потягу.

Лiтнi не грiють спогади.

Потяг уперто котиться.

Ко-ти-ться, ко-ти-ться, ко-ти-ться…

Потяг у нiч закоханий.

Нiч зустрiчае протягом

i проводжае поспiхом,

у-смi-хом, на-смi-хом, по-смi-хом…

Потягу взимку холодно.

Потяг у нiч закоханий.

Холодно взимку потягу.

Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

***

Ти – бiсеня. Вируе магма,

нуртуе кров твоя шалена.

Згорю в тобi, i буде мало

вогню, зiгрiтися вiд мене.

Ти – бiсеня. Хоч я не знаю

тв