Адепт, або Свiдоцтво Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен

Олег Гуцуляк

Володимир Єшкiлев

Роман В. Єшкiлева i О. Гуцуляка «Адепт» критики вiдносять до найвiдомiших та найцiкавiших творiв украiнськоi iсторичноi романiстики. Динамiчний захоплюючий сюжет переносить читача у ІХ столiття, знайомить iз суворими воiнами слов’яно-варязькоi Русi часiв Аскольда i Хельга, мудрецями таемничоi Хазарii та святими вiдлюдниками iз християнських монастирiв Єгипту. Головний герой роману – молодий киiвський жрець Ратибор – стае учасником грандiозних битв давнини, якi на тисячолiття визначили долю Великого Євразiйського степу. Битв, де зiйшлися у смертельному двобоi пiвденна зiрка i пiвнiчна свастика.

Володимир Єшкiлев, Олег Гуцуляк

Адепт

Свiдоцтво Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен

Роман знакiв

Пролог

За офiцiйною версiею, текст, умовно названий «Свiдоцтвом Олексiя Склавина про сходження до Трьох Імен», знайшов чернець iз Нового Афону Савватiй, який з дозволу архiепископа Константинопольського, Вселенського патрiарха Афiнагора Першого у 1978 роцi вiд Рiздва Христового оглядав бiблiотеки монастирiв Константинопольськоi патрiархii.

Поважнi вченi аргументовано довели, що знайдений рукопис е пiдробкою, фальсифiкацiею, незаконним створiнням у звiрятнику лiтописноi белетристики та iсторичних свiдчень. Іншi, не менш поважнi вченi, навпаки, не бачать вагомих причин, якi б не давали можливостi повiрити у правдивiсть викладених у текстi iсторичних подiй. Ми ж думаемо, що мiнливiсть усiх стверджених i спростованих iстин навалюеться на людей початку XXІ столiття такою всепереможною ордою вiдносностi, що висновки поважних учених уже майже не цiкавлять справжнiх шукачiв, закоханих у таiнство пiзнання минулого. Адже iсторiя е лише великою можливiстю для рiзноманiтних трактувань. А того, що було насправдi, ми, на жаль чи на щастя, не дiзнаемося вже нiколи…

(Перша сторiнка рукопису втрачена)

…Моi жiнки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Вiн, Єдиний, цим дивним створiнням). Бога шукав я все життя – в рiзнi роки називаючи його рiзними iменами. Тепер, припадаючи до чистого джерела знань, розумiю свою помилку i не вважаю за потрiбне обмежити Бога тими моiми словами. Вiн завжди буде бiльшим за все, про що можу помислити. І вузькi кордони ества мого, що iх давнi еллiни називали «орос», Вiн долае Своiм буттям.

Але не завжди бував я таким розумним, i навiть тепер, при схилi мого життя, тут, у Константинополi, думав я знайти Його сховище. І на лiтургii, слухаючи спiв Ірмосу Дев’ятого про Богородицю,[1 - Частина Служби Божоi.] що вмiстила у лоно свое невмiстимого Христа, я, раб Божий Олексiй Склавин,[2 - Склавинами вiзантiйцi ІХ столiття називали слов’ян, що жили пiвнiчнiше Дунаю.] ще пестив грiшну думку про Пошук Недаремний.

Але ось настав вiн – час моеi довгоi сповiдi про давнi справи. Авва Леонтiй дав менi пергамент i свое благословення, брати роблять за мене чорнi радощi монастирського послуху, щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторiю[3 - Скрипторiй – мiсце у середньовiчнiй бiблiотецi, де переписувалися книги.] нерадiсну повiсть днiв моiх. Мое Свiдоцтво.

Пошук сам по собi – це ще не велика чеснота. Ось у Єгиптi, де також проходив шлях мiй, десять тисяч самiтникiв немандруючих шукають спасiння на кам’яних стовпах, у вузьких печерах, серед постiйноi спраги, отруйних змiй i невблаганних розбiйникiв. Але мiй шлях був таки шляхом земним в iм’я дороги Небесноi. Й кожне нове iм’я Бога я вiдкривав, а потiм зрiкався його ж у нових землях, при початках iншоi мудростi. Чи не сказав колись святий мученик Варнава Перський: «Блаженнi мандруючi, бо iм вiдкриеться правда Божа, принесена з далеких дорiг».

Я Склавин, людина з полянського племенi.[4 - Поляни – велике слов’янське плем’я, що населяло береги Днiпра в районi теперiшньоi Киiвщини.] Там, на пiвнiчних теренах, де живе мiй рiд, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутiй мною мовi родичiв зовуть Днiпром, де народжуються снiговi бурi, що лякають Константинополь у мiсяцi януарii, – там прийшло до мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три iндикти[5 - І