Три долi

Марко Вовчок

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Три долi» Марка Вовчка – психологiчна повiсть про трьох дiвчат, якi закохалися в одного парубка***. У творi авторка продовжуе тематику взаемин мiж людьми, змальовуе рiзнi типи характерiв. Перу автора належать iншi подiбнi твори, зокрема, «Павло Чорнокрил», «Не до пари» тощо.

Марко Вовчок

ТРИ ДОЛI

I

У слободi я родилась – П’ятигiр. Там, недалечке од нас, – може, коли Слободянськi сторони доводилось переiздить, то чували, – стара жона викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, – такi великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, – запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже iй сили перейметься – упаде по трудах тяжких та тiльки заплаче до бога, то – як зiлля пiд росою – знов одживiе та й знов копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять ii свята.

Як вийти з тих печер та стати до сонця, – перед тобою усе тiльки гори крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до самоi луки зеленоi, – по луцi вже тихо i широко розливаеться i тихо далi лелiе попiд гаями, а там у високих очеретах десь пропадае.

Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п’яти горах стоiть крейдяних, осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг; здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна дрiбнолиста груша, як намет, укривае або гiллястий ясокiр буяе; в березi калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й до сусiди, i до другоi. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки дiвочi.

Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.

Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як… Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась…

Отсе наша хата стояла на шпилечку… Було, вийду, сяду на призьбi, прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно i тихо лелiе – не ронче; коло кожноi хати гомiн чути; там череду вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль куе… А ось вже й смеркае, небо мерхне i втихае земля, втихае – уже тихо. Нiч обняла. Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць – i все те у прозорiй водi заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…

Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i прийняв мене мiй родич до себе, – Павло Булах звали. Його жiнка мене викохала сполом з своею дочкою; в iх хатi я й зросла, у iх i служити зосталася.

Родич мiй був хазяiн заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося, два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й спродував людям – хто попросить, а то й собi на споживок iшла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожадаеться, не поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своему садковi гуляе. Було, як прийде отее додому, та веселий:

– Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм засипалася…

Жiнка хоч i не знае, що там за криниця така, а зараз пожалкуе звичайненько:

– Отсе, – каже, – шкода ж кринички; i такечки зовсiм-таки засипалася?

– А як ми з батьком покiйним, було, ходимо – що там за вода була у тiй криницi – чиста, як сльоза!

I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало…

Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива. Я не чула зроду-вiку мого од неi слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя в ii було таке, наче от вона се тiльки з церкви божоi поверну