Меч i хрест

Лада Лузiна

Киiвськi вiдьми #1

Три молодi киянки прийняли вiд помираючоi вiдьми Килини ii дар. Як же вони зумiють розпорядитися ним? Адже вони такi рiзнi: студентка iсторичного факультету Маша Ковальова, залiзна бiзнес-ледi Катерина Дображанська i звiльнена з нiчного клубу спiвачка-зайдиголова Даша Чуб на прiзвисько Землепотрясна.

Всi подii розгортаються в нашi днi. Але, володiючи магiчною силою, не важко потрапити в минуле i познайомиться з авторами «Трьох богатирiв» i «Демона» – Вiктором Васнецовим та Михайлом Врубелем. А також вiдвiдати киiвську Лису Гору, де, за переказами, збиралися усi слов’янськi вiдьми.

Лада Лузiна

Киiвськi вiдьми. Меч i хрест

Моему Мiсту присвячуеться

Роздiл перший,

у якому з’являеться чорний ворон

Якщо ворон на церквi каркае – бути небiжчиковi.

    «Руськi народнi прикмети i повiр’я»

Ясного липневого дня, незадовго до Івана Купала, Андрiiвським узвозом, що в’еться змiею на Подiл, iшла екскурсiя iноземних туристiв.

Їi очолювала красуня-екскурсовод – панi апетитна, як кошик гарячих пирiжкiв, незрозумiлого i не важливо якого вiку. Адже – ви погодитеся зi мною, чи не так? – яка рiзниця, скiльки жiнцi рокiв, якщо п’ятнадцять чоловiкiв невiдривно дивляться на ii груди, насилу вiдволiкаючись на iншi, iсторичнi, цiнностi.

– О, couleur locale![1 - Мiсцевий колорит, мiсцева своерiднiсть (франц.).] – смачно цокнув язиком один, миршавий i з д’артаньянiвським носом.

Іншi радо закивали.

Нiскiльки не збентежена такою пильною увагою до двох нацiональних раритетiв, що вмостилися в ii декольте, красуня натхненно вiщала, з тiею легкiстю й невимушенiстю, з якою жiнки говорять зазвичай про предмети любовнi, моднi та свiтськi:

– Подивiться лiворуч. Перед вами серце Киева – Старокиiвська гора. Саме тут брати Кий, Щек i Хорив заснували мiсто, назване на честь старшого брата, – Киiв, – столицю Давньоi Русi i Матiр городiв руських!

І голос ii прозвучав так захоплено i хвалькувато, – нiби йшлося не про давнiх князiв, а про пропозицiю руки та серця, отриману нею вiд президента краiни не пiзнiше як учора ввечерi.

На небi свiтили сонце i прозорий мiсяць, таке траплялося в Киевi так часто, що нiкого особливо не дивувало. Зненацька, немов хтось згори труснув чорнильним пером, на небозвiд капнув чорний ворон, усiвся на слiпуче сонячний хрест Андрiiвськоi церкви й видав протяжне та гучне: «Ка-а-а-а-а-а!». Красуня, що вже встигла наплести туристам про загублену голову Володимира Великого, вкрадену з його могили на Старокиiвськiй Петром Могилою, мигцем спохмурнiла, але бадьоро вела далi:

– Подивiться праворуч: ви бачите перлину украiнського бароко – Андрiiвську церкву архiтектора Бартоломео Растреллi. Церкву було побудовано на горi, де, згiдно з Нестором-лiтописцем, апостол Андрiй Первозванний у 40-х роках нашоi ери пiднiс свiй хрест як знамення майбутнього навертання слов’ян до християнства. Поряд iз церквою, в будинку № 10 жив художник Михайло Врубель. Тут вiн написав перший варiант своеi знаменитоi картини «Демон», – красуня навiщось пiдморгнула.

Перекладач безбарвно переклав французькою сказане.

Один iз екскурсантiв занервувався: чи правильно той перекладае? Судячи з тону красунi, можна було подумати, що вона тiльки-но розповiла iм пiкантний полiтичний анекдот.

Ворон закричав утрете, пiдхопився з церкви й полетiв на захiд. Красуня задумливо осiклася, проводжаючи його стривоженим поглядом. І нараз iз неймовiрною для жiнки майстернiстю хутко зацокала на тонких шпильках по кривих булижниках Андрiiвського. Вулиця рiзко крутнула лiворуч, потiм праворуч.

– Дивiмося лiворуч, – зацокотiла екскурсовод, неначе намагалася виплюнути якнайшвидше несподiвано набридлу iй iнформацiю, що охолола i втратила смак, – це гора Хорива – Хоривиця, або Замкова гора. Багато хто вважае ii однiею з Лисих Гiр Киева. Іншi з ними сперечаються. Дивiмося праворуч. Навпроти Лисоi Гори стоiть будинок № 13 – пiд ним iз 1906 по 1913 рiк жив письменник Михайло Булгаков, який увiчнив Андрiiвський узвiз пiд псевдонiмом Олексiiвський у своему романi «Бiла гвардiя». Трохи далi можна побачити гору третього брата – Щекавицю, вiдому т