Весна

Юрiй Яновський

«…Трьох дiвчат вважали в унiверситетi за нерозлучних подруг, хоч i вчилися вони на рiзних факультетах. Вiку були не зовсiм похилого – близько шести десяткiв лiт, коли брати загальну суму iхнiх рокiв. Звали iх Воля, Рада й Алiна, причому – перша була математик, друга – бiолог, а третя вчилася на фiлологiчному. Одностайнiсть, iз якою вони зневажали проблеми кохання й висмiювали чоловiчу стать, створила iм мiж товаришами сумну славу «старих дiв», що, як вiдомо, належить до дуже маловживаного лексикону…»

Юрiй Яновський

Весна

Стислiсть, iз якою звичаем оповiдаеться, повинна мати межi, бо часто ii позитивнi якостi можуть обернутися проти неi самоi: схема не здатна передати живу тканину слова. А часто бувае, що тканина мови оживае тiльки на кiнець, створюеться настрiй, формуеться ритм по довгiй передмовi, яка й виявляеться тодi зовсiм не передмовою, а щирiсiнькою дiею. В усьому ж iншому повинно керуватися золотим правилом Пушкiна: «Точность и краткость, вот первые достоинства прозы».

Трьох дiвчат вважали в унiверситетi за нерозлучних подруг, хоч i вчилися вони на рiзних факультетах. Вiку були не зовсiм похилого – близько шести десяткiв лiт, коли брати загальну суму iхнiх рокiв. Звали iх Воля, Рада й Алiна, причому – перша була математик, друга – бiолог, а третя вчилася на фiлологiчному. Одностайнiсть, iз якою вони зневажали проблеми кохання й висмiювали чоловiчу стать, створила iм мiж товаришами сумну славу «старих дiв», що, як вiдомо, належить до дуже маловживаного лексикону.

Чи можливе в унiверситетi кохання? Сама така постановка питання заслуговуе на суворий осуд. Та й чи в головi ж ото нашому заклопотаному студентству якiсь позапрограмнi предмети? Тут аби встигати з однiеi лекцii на другу, з гуртожитку до iдальнi, з бiблiотеки до книжковоi крамницi. А концерт у колоннiм залi фiлармонii? А Володимирська гiрка в мiсячнiм сяйвi? А Голосiiвський лiс iз весняними солов'ями? Де вже там студентовi до кохання, на це ж не передбачено програмами жодноi митi!

Воля народилася в професорськiй родинi. Дiд – математик, батько – астроном. Вона сама пiдрахувала, виходячи з теорii ймовiрностi, скiльки iй шансiв було на те, щоб не остогидла математика з дитинства, – i одержала дуже мiзерну величину, порядку безконечно малих. До речi, цей пiдрахунок зробила, вже перебуваючи на математичному факультетi.

«Розумiете, дiвчата, – сповiдалася часом Воля Алiнi й Радi, – кажуть, що дiвчинi незручно любити математику, але я не уявляю собi нiчого бiльш поетичного! І берусь вам довести, що найдужче можна висловити почуття тiльки формулою… Шкода, не дiйшло до нас: я певна, що Шекспiр був математик!..»

Воля була красива, хоч i кирпатенька трохи, – в уявi хлопцiв ii зовнiшнiсть аж нiяк не в'язалася зi сторiнками запаморочливих цифр. Скiльки разiв, мов метелики на вогонь, летiли на ii синi очi зацiкавленi особи! Але варто iй було прочитати жертвi крихiтного реферата про поетичнi якостi рiвнянь i формул, як метелик одчайдушно змахував обсмаленими крильцями й летiв геть, до iнших факультетiв…

Дiдовi-математиковi подобалась така онука, але й вiн часом бурчав i роздратовано жував бiлi вуса, коли Воля, сидячи бiля вiкна, прочиненого просто в кущ квiтучого бузку, iз захопленням борсалася серед нескiнченних цифр. Професор лазив тодi по палiсадничку, притримуючи пенсне, яке падало з носа, ловив земляну жабку й, потихеньку пiдкравшися, клав перед Волею на папiр. «Рятуйте, – верещала онука, скочивши з ногами на стiлець, – ну й дивна в тебе, дiду, манера залицятися!..»

Дiд перший почав замислюватись про Воличчину матримонiальну долю. Повернувшись до Киева з евакуацii, вiн плекав гордовиту мрiю погойдати на руках ще й правнука, перед тим як закiнчити свiй життевий шлях. Зрозумiло, що подiбнi мрii тримав при собi, але робив усе вiд нього залежне, щоб онука не засидiлася в дiвках. Вiн полюбляв, щоб до Волi приходили гостi, зокрема Рада й Алiна, урочисто тодi вносив iм до кiмнати гарячого самовара, заводив пiсень i зовсiм не був схожий на традицiйного професора-математика. «О, плем'я молоде, – декламував вiн, пiдносячи руку iз затиснутим мi