Байгород

Юрiй Яновський

Ми, байгородцi, нiколи не любили тимчасовоi влади, себто всiх тих, що, зайшовши у гостi, хотiли покласти на нас своi носилки i повiсити на нашу вiшалку шинелю i кобуру нагана. Нi, iм доводилось у нас спати в переднiй, не знаючи, хто iх збудить ранком. А згадуючи, що ми – мiсто величеньке, звише пiвсотнi тисяч, легко поставити крапку: так, кожна така влада мала з нами клопiт. Ми знаемо, що наше мiсто, розлiгшися на рiчцi головою до сходу, подiбне до прекрасноi дiвчини, що потягаеться ранком на дiвочiй постелi, розметавши ковдру i затуляючи очi руками вiд свiтла. Непорядок у кiмнатi, неприбрано, а дiвчина не встае собi, засинае, пiдклавши руку пiд рожеву щоку. Так мiсто ранком завиваеться в пару з млинiв, в дим i в тумани, що iх нажене вiтер зi степу.

Юрiй Яновський

Байгород

1

Вона, ваша молодiсть, довгая странниця: за степами, за вежами далекими «растЪкашеться мыслiю по древу, сЪрымь вьлкомь по земли, сизымь орьломь подь облакы». Безнастанний юнацький гул, веселий i тривожний, тремтить, як папороть. Першi оази виростають у пустелях розуму. Думок струменi – чистi й прозорi, як гiрний хрусталь, поять верблюдiв i лицарiв. Не чуеш кiнця своеi сили, юначе.

Ех, молодосте буйна!..

Ось вони тут, перед нею, цi речi. Минула вже давно та весна, пройшло за весною лiто й згорiло; i чимало iнших лiт виростало на тiй землi, щоб пов'янути, квiтло, щоб одквiтнути, i жило, щоб iзгинути. Речi зосталися, iх обв'язала ниткою тремтяча рука, вони лежать сиротливо у темному кутку, зберiгаючи на собi минулi дотики, а все прийдешне переходить в минуле. Хiба кладе трохи жовтоi затхлостi на фотографiчну картку дiвчини та на гравюру з «Дон-Кiхота Ламанчського»[1 - Можливо, йдеться про найбiльш вiдомi iлюстрацii до книги М. де Сервантеса Сааведри, якi написав Густав Доре (6.01.1832, Страсбург, Францiя – 23.01.1883, Париж). Цей майстер володiв iдеальною технiкою гравюри на деревi, що виявилася також при оформленнi видань «Пекла» Данте (1861) та Бiблii (1866). У текстi Яновського його картина постае кодом «кiхотизму» як трагiчного свiтовiдчуття, що актуалiзуеться в «переходову добу» (див: Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни / пер. с исп., вступ, ст. и коммент. Е. В. Га-раджа. – К.: Символ, 1996. – 416 с; Белая Г. Дон Кихоты 20-х годов: «Перевал» и судьба его идей. – М.: Сов. писатель, 1989. – 400 с; Хоменко Г. Танатологiчний проект 1920-х в аспектi негативноi алхiмii // Вiд бароко до постмодерну: Збiрник праць кафедри украiнськоi та свiтовоi лiтератури [Харкiвського нацiонального педагогiчного унiверситету iм. Г. С Сковороди]. – X.: Майдан, 2008. – Т. VI. – С 156-182).], де той стереже зброю на постоялiм дворi, перед посвятою в лицарi, i не бачить, що зброя ця – сiдла й ослячi шлеi. Недогарок восковоi свiчки надгризли трохи мишi, шматок шовкового чорного прапора з рештками лозунга «хiя – мать» – припав пилом, наче, залишивши на собi незрозумiлi слова, не надiеться нiколи пiднестися в повiтря. Ще старомодна жiноча рукавичка з невеличкоi руки – вiдгонить контрдансами й ритурнелями.

Ми дiзнаемося з iсторii, що прапор такий ще пiднiмався i маяв на сотнi верст, як крило ворона. Його носив потiм талановитий Махно. Його було окутано пiснею, як туманом, «яблучко» ревло за ним у мiднi груди, i вiд свисту сiдали конi, поводячи гострими вухами. Але напису на ньому не було. Рука, що хотiла написати, звична була до коня й нагана, i ручка ламалася в мозолявих пальцях. Ми дiзнаемося, що прапор потiм пiдняв високо Махно.

Шоста рiч мало кого зацiкавить. Звичайна пом'ята бинда з iржавими плямами. Ми знаемо, що iржi де взятися на биндi, – це кров, що змiнила колiр вiд давностi.

Вiдчувати фарби життя – головне. Щоб не було воно стежкою в темному лiсi, де вiти придорожнi б'ють по очах, де туман i пахуча гниль. Ставало б воно запашною долиною, що лежить широко й далеко вiд сходу й до заходу. Перед кiнцем захочеш оглянути його – розгульне i солодке, зiтхаючи оглянешся на свою молодiсть, i лежатиме вона перед тобою у всiй красi.

2

Ми, байгородцi, нiколи не любили тимчасовоi влади, себто всiх тих, що, зайшовши у гостi, хотiли покласти