Туз i перстень

Юрiй Яновський

«…Величезна нiч обняла Большакова за шию. Заглянула в вiчi…

І мене голубила так нiч. Я знаю про зелене жито, як пахне, i мене нiчна хвилюе млость. Я тепер щойно наповнюю себе промiннями зорь, таемницями хвилин. Тепер я лише вiдчуваю велике, i перо мое ворогуе з думкою. Тепер в менi хаос. А пройде час, а зiгнуться моi юнацькi плечi, i перше срiбло на головi неминуче надiйде – я буду суворим майстром. Я не випущу тодi блукати мiж рядками зайвого слова, я не дам бачити будування своiх будинкiв. Мое перо холодно лiпитиме рядки, i книжка, як дiм, чекатиме недовговiчного хазяiна – чужоi думки».

Юрiй Яновський

Туз i перстень

1

– Уявiть собi, що ви лежите на операцiйному столi. На обличчя вам кладуть полотняну сiтку, а потiм тихо й поволi стануть крапля за краплею – хлороформ. Не забудьте при цьому, що руки вашi мiцно прив'язано i ногами ви не можете зробити жодного руху. Велика рука вiчностi здавить ваше горло. Щось солодке, в'iдливе пiде до вас у нiздрi. Це буде хлороформ. І десь здалеку-здалеку почуете тихий i повний суворого рiшення голос:

«Рахуйте!»

Ви кусаете себе за холодний язик, душите себе солодкою-солодкою парою. Вам здаеться, що груди розiрвуться голосним вибухом. Зачините тодi очi й дерев'яним язиком продовжуватимете рахування. І в головi задзвенить якась весiння мелодiя.

Минуле оближе теплим язиком вас, i захоче жити тодi ваша кров. Самоцвiтним каменем без цiни вважатимете життя, що так сiро минало, так сiро котилося мимо. Хлопцi, як же не хочеться вмирати!

Так говорив Пантелеймон Большаков, наш санiтар. Липневий вечiр зсовував на ворожу сторону сонце й помалу починав фарбити голубий дах наново. Дзвенiла в повiтрi бджола, перелiтаючи станцiю, далеко й вперто десь стрiляли гвинтiвки. У вагонах санлiтучки стогнали раненi.

Почали тихо брязкати рейки, i на обрii показався дим. Вiн iшов далекою хмарою, почорнiшав, пiдвiвся й загув густо до станцii. Гудок дiйшов до Большакова й став, як мiсток мiж двома берегами. Потiм семафор махнув червоною дощечкою, стрiлочник вийшов до стрiлки, затремтiв мiддю знову гудок. Прийшов бронепоiзд «КІМ» i став поруч, став близько.

Коло Большакова звiсив ноги через дверi теплушки лiкпом Мишка. Вони обнялися урочисто й нiжно i з робленим презирством оглядали броню, що заступила станцiю. Прямо iм у вiчi дивилося темне око кулемета.

– А якби лимонку пiдкласти – перекинула б?

– Не перекинула б, – Большаков подивився на червонi лiтери. – «КІМ», тут, брат, мiну треба, як на морi.

Жовтий мiдний перстень на вказовiм пальцi зупинив його погляд. Перстень був товстий, як обруч. Вiд персня починалось сине слово, над яким прямокутний парус стояв на китайськiй джонцi струнко. Слово було: «Коршун», татуiроване синьою фарбою.

– Цей перстень нагадав менi його iсторiю. Коли б тут був i Шурка Рубан, я хотiв би вiдiйти з ним на минутку. Ляпають братiшки, що вiн ще живий.

Лiкпомовi набридло дивитися на перстень пiд час перев'язок, а тут ще якась iсторiя.

Большаков презирливо й щиро гикнув, взяв котелок i пiшов по чай на станцiю. Зустрiвши на платформi матроса, що пишався розкiшним кльошем, Большаков обревiзував його з напису на кашкетi до калош на босих ногах.

– Братiшка, хто у вас командир?

Матрос не звертав уваги.

– Я спрашую, братiшка! Це – не Шурка Рубан?

– Не! – Матрос виразно плюнув на землю мiж собою й Большаковим i задумливо почав розтирати калошею.

– Ти не задавайся, братiшка, – сказав серйозно Большаков, – видалi таких! Ти ще моря й не нюхав, братiшка, а я вже солоний.

Матрос витяг iз кишенi наган i демонстративно звiв курок.

– Бачиш, шпана санiтарна?

– Бачу, – констатував Большаков i повернувся до матроса спиною. Матросовi було цього мало. Вiн вилаявся, тримаючи наган у руцi.

Дальшi кроки Большакова сполошили бронепоiзд i станцiю. Большаков хутко обернувся й пiдняв матросову руку з наганом угору. Далi вiн пустив матросовi трошки кровi з носа. Наган непередбачено вистрiлив, i ожила станцiя.

З «КІМу» вискочило кiлька людей. Але Большаков мав уже наган у своiй руцi i стояв непохитно, стояв спокiйно. Хтось iз братiшок запропонував здатись i розпо