Історiя попiльницi

Юрiй Яновський

«У робфакiвця на столi стоiть попiльниця. Зовнiшнiм виглядом, бiлою фарбою вона нагадуе плисковату морську мушлю. В дiйсностi ж – це кiстка з лоба чоловiка…»

Юрiй Яновський

Історiя попiльницi

У робфакiвця на столi стоiть попiльниця. Зовнiшнiм виглядом, бiлою фарбою вона нагадуе плисковату морську мушлю. В дiйсностi ж – це кiстка з лоба чоловiка.

Курять тут у день Жовтневих спогадiв махорку й докурюють до жовтих двох нiгтiв. Задумливо гуляе по кiмнатi синь. Вечiр загляне через плече сусiди. Тодi смiливо гаси «бичка» у попiльницi й залиши його там, де був колись i мозок. Обмахни з очей дим i рiшуче покрути в кiмнату електрики. Потiм, прочитавши: «О. Полуботок 7.XI.19 p.», пошли своi спогади в долину минулого.

1

Звук бiльше не продовжувався. Вiн постояв у повiтрi, як мiраж. Його тремтiння все зменшувало свою амплiтуду. І, нарештi, грубе вухо чоловiка перестало фiксувати дихання звука. Лiва рука пiднялась до лоба й хотiла про щось нагадати. Це була вона – машинiстка штабу дивiзii.

Назустрiч iшов я.

Я залишив свое лiжко в палацi графа Мiлорадовича[1 - Напевно, iдеться про Петра Степановича Милорадовича (1723 – 1799), одного iз представникiв дворянського роду, який бере свiй початок вiд братiв Михайла й Гаврила, вихiдцiв iз Сербii, що прислужилися Петру І пiд час росiйсько-турецькоi вiйни. Петро Степанович, онук Михайла, був гоф-фур'ером при царському дворi, пiзнiше – чернiгiвським полковником. Одружившись iз правнучкою Павла Полуботка, вiн дiстав у володiння велику кiлькiсть земель i маеткiв гетьмана. Правда, графський титул дiстане його племiнник Михайло згiдно з указом iмператора Олександра І вiд 1 травня 1813 року.], де я видужував вiд тифу; розвiював по парковi поганий настрiй, спiвав i оспiвував осiнь. Машинiстка штабу була менi близькою людиною. ii зеленi очi, як крила, великi брови могли придивитись до середини кожного серця. А що б не робив штаб, скiльки б роботи попереду не стояло, скрiзь i завжди машинiстка штабу сидiла за машинкою й уперто вибивала лiловi лiтери.

– Ну-ну, – взяла вона мене за руку, i по менi пiшов ток, – залиш спiви. Твоя майбутня жiнка просить тишi.

Ми продовжували топтати листя.

«Моя майбутня жiнка стане нею лише тодi, коли ми кiнчимо похiд на Денiкiна[2 - Ідеться про Антона Івановича Денiкiна (4.12.1872, Варшавська губернiя – 8.07.1947, Анн-Арбор, Мiчиган, США), росiйського военачальника, генерал-лейтенанта, точнiше, про той перiод його життя, коли вiн як командувач Добровольчоi армii та головнокомандувач збройних сил пiвдня Росii виступае проти бiльшовикiв i веде наступ на Москву, який буде зупинений Червоною армiею пiд Орлом.]», – думав я. До того часу – нiяких вимог. Така умова. Я пам'ятаю й досi той один поцiлунок, яким вона пiдписала згоду. Вона вирвалась iз моiх рук вся червона, i нiздрi ii орлиного носа роздувались…

– Скiльки тут виросло поколiнь! – сказала дiвчина. – Скiльки цей старий парк пережив людей! Цар Петро І заморив останнього Полуботка – наказного гетьмана[3 - Яновський вiдтворюе факт ув'язнення росiйським iмператором Петром І останнього украiнського наказного гетьмана Павла Полуботка та про смерть непокiрного внаслiдок тортур у Петропавловськiй фортецi 18 грудня 1724 року.], а маетки цi потiм одержав Мiлорадович.

Я не слухав. Менi було приемно йти поруч iз моею. Що там до мертвого роду, до гнилого часу! Я жив сучасним днем. Моiх же предкiв я знав по пальцях – до мого дiда включно. Так ми розмовляли.

– Лови! – закiнчила вона, коли близьким став палац, i витягла хустку. З хусткою випав на стежку папiр. Ми попрощались, ii рука була холодна.

Як злодiй, прокрався назад. Збоку – я спокiйно дихав повiтрям, але всерединi – горiв. Я взяв папiр у руку. Ще було досить видно вiд вечора, i я прочитав два слова, надрукованi машинкою. Там стояло: Оксана Полуботок.

2

Я йшов у мiсто С. Через фронт мене перепровадили своi. Був передвечiрнiй час, ворог обiдав по ближчих селах. Денiкiнцi одкочувались своiми армiями невпинно на пiвдень. Гарнi позицii коло мiста С. були iм лише за перепочинок.

Я йшов, не криючись – по прiзвищу Марченко Степан –