Майстер корабля

Юрiй Яновський

Роман Юрiя Яновського «Майстер корабля» – один з найоригiнальнiших творiв перiоду Розстрiляного Вiдродження – сьогоднi повертаеться до читача. Це романтичний пригодницький роман, у якому яскраво втiлено тему подвигу, кохання, вiдданостi дитячiй мрii.

Юрiй Яновський

Майстер корабля

Забирайте же с собою в путь, выходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, – забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!..

    Н. В. Гоголь

Nein! hier hat es keine Not:

Schwarze M?dchen, wei?es Brot!

Morgen in ein ander St?dtchen:

Schwarzes Brot und weiBe M?dchen.

    J. W. Goethe

But the standing toast that pleased me most

Was, «The wind that blows, the ship that goes,

And the lass that loves a sailor!»

    С. Dibdin

О navis, referent in mare te novi

Fluctus?

    Horatius

I

Сиве волосся до чогось зобов'язуе. Старечi ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рельефна мапа[1 - Мапа – карта.] моеi Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз менi – за сiмдесят, мене термосить iнодi ломота, руки дрижать, i на очi набiгае сльоза. Тодi я наказую розтопити кану, кладу на пiдставку ноги i стежу вогники над деревом. Це такий архаiзм тепер – топити дровами, але не нарiкайте на мене – я згадую свою давню юнiсть. Дивлюся, як перебiгае прекрасний вогник, символ вiчного переходу енергii й розкладу матерii, простягаю до нього руки, i вiн грiе моi долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть до чогось зобов'язуе.

Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну «Бiлу Пустелю». Молодий кiнорежисер iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. «Вiн не може висловити всiеi радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить мене здоровим, i запрошуе до себе в ателье. Вiн за моiми книжками вивчав кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це я) ущасливить iх вiзитом». Аж утомив комплiментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самотi.

«Бiла Пустеля» дiйсно шедевр. Такi картини з'являлися в нас раз на десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ятаете, певно, «Народе, встань!», «Останнiй Клич» та «Китайське Сонце»? Що дiялося в пресi з приводу «Повiсьте прапор над морями!»? І, нарештi, передостаннiй велетень славетного Семпера Травицi – «Народження iнтернацii». Була спецiальна демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i плакати по вулицях, вигукуючи Травицi: «Спа-си-бi, дя-дю Семпере! Вi-та-е-мо дядька Семпера!» Мiкрофони збирали всi привiтання й доносили iх до вух Травицi, що саме сидiв бiля кани в моiй кiмнатi.

Тепер я знову мав щастя побачити на екранi новий крок наперед. Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори його на зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити мiж собою питання: «Мистецтво кiно чи нi». Ви бачите, якi ми були по-дитячому нерозумнi й яким дурницям вiддавалися.

Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки нашi винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю пристосували до фiксування руху. Вiддрукувавши позитиви, ми рухали iх перед щiлиною в картонi. Завдяки тому, що око мае властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те, що воно бачить, – ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали рiзнi винахiдники. Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi. Апарат знiмальний вiдповiдно реконструювався, винайдено було плiвку, i з'явилися першi метри величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кiно-Мистецтво.

Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi починае болiти серце. В цьому немае нiчого дивного: повертаючи до молодих рокiв, i сам стаеш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно ж – стара калоша, мое серце. Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом серце? Та де! – Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважноi старостi.

Менi нема чого ховатися з тим, що було. Старiсть не може казати неправду. Нащо вона iй здалася? Кого iй треба задоб