Виховання почуттiв

Гюстав Флобер

Роман «Виховання почуттiв» – найскладнiший за стилем, iдеями, проблематикою iз усього написаного Гюставом Флобером. Це багатоплановий твiр, в якому у новому, несподiваному ракурсi поеднанi iсторiя Францii, iсторiя поколiння, iсторiя героя. У свiдоме життя герой роману юний Фредерiк Моро вступае з перебiльшеним уявленням про себе i своi можливостi, з певнiстю, що йому судилася незвичайна доля. Вiн вирiшуе стати письменником i пише роман, але не завершуе його, компонуе вальси, вивчае китайську мову, пробуе своi сили в живописi, але нi в чому не знаходить свого покликання, всi його молодi амбiцii зазнають поразки. Врештi-решт, вiн нi в чому не проявив себе, його прекрасне кохання залишилося мрiею, а високi пориви виявилися нiкчемними справами. Цим i завершилося виховання почуттiв.

Гюстав Флобер

Виховання почуттiв

Історiя молодоi людини, або виховання почуттiв

«Флобера странное наследство —

Education sentimentale…»

    (А. Блок)

«Вашого старого трубадура нечувано топчуть ногами. Люди, що одержали вiд мене примiрник мого роману, бояться зi мною про нього говорити з остраху скомпрометувати себе або жалiючи мене», – так у груднi 1869 року писав у листi до своеi вiдомоi подруги, французькоi письменницi Жорж Санд автор нинi славетного роману «Виховання почуттiв» Гюстав Флобер.

Сьогоднi Флобер – класик свiтовоi лiтератури, один iз великоi трiйки: Бальзак – Стендаль – Флобер. Цi трое доклали найбiльше зусиль до створення i становлення реалiстичного мистецтва Францii XIX столiття. При цьому у кожного з них своя художня неповторнiсть i своя життева iсторiя.

Доля Гюстава Флобера – i як письменника, i як людини свого часу – водночас своерiдна i драматична. За життя вiн не набув тiеi широкоi слави, що виходила б за межi Францii, яку мав Бальзак. Але вiн не зазнав i негараздiв творця «Людськоi комедii»: його не гнiтила участь «лiтературного негра», який повинен будь-що-будь виконати роботу в належний термiн. Флобер нерiдко нарiкае на муки творчостi, але вiн мав змогу шлiфувати свiй – як його пiзнiше визначать – неперевершений стиль. Хоча йому i не притаманна тужлива iнтонацiя самотностi непiзнаного, неоцiненого сучасниками таланту, яка пануе в мужнiх та гiрких зiзнаннях Стендаля, але й Флоберу вiдомi нерозумiння i неправедний суд над його книгами – суд не тiльки в переносному, але i в прямому значеннi цього слова. За роман «Панi Боварi» Флобера було звинувачено в аморальностi й притягнуто до судовоi вiдповiдальностi. З гiркою iронiею прокоментував письменник рiшення суду: «Про що ж можна писати, якщо таке невинне створiння, якщо бiдну мою панi Боварi схопили за волосся i, мов гулящу, вiдправили до виправноi полiцii?!» На щастя, завжди поруч були тi, хто розумiв мiру й природу хисту митця. Перш за все, це дивний друг i талановитий читач Жорж Санд та «любий москвич», як називав Івана Тургенева Флобер.

Мабуть, нiколи не застарiе афоризм древнього римлянина: «Habent sua fata libelli». Книжки мають свою долю…

Починаючи з поколiння Марселя Пруста, який був у захватi вiд флоберiвського стилю, слава Флобера все зростае, а «Панi Боварi» та «Виховання почуттiв», свого часу так суворо зустрiтi критикою, сьогоднi найвiдомiшi твори письменника.

«Виховання почуттiв» – третiй пiсля «Панi Боварi» та «Саламбо» завершений роман Флобера. Порiвняно з його попередником Бальзаком, творчiсть якого письменник особливо шанував, хоча у своiх книжках на рiвних вступав з ним в полемiчний дiалог, Флобер написав незрiвнянно менше. При цьому художнiй обсяг, художнiй простiр його романiв не поступаеться бальзакiвському. Є i в нього «сцени провiнцiйного життя» в «Панi Боварi», i «паризькi сцени» у «Вихованнi почуттiв». Тi самi проблеми – «iсторiя молодоi людини», «втраченi iлюзii» – хвилюють його. Як молодший сучасник, як спадкоемець Флобер органiчно поеднуе, узагальнюючи, набутки своiх попередникiв – романтикiв i реалiстiв, але виступае як неповторна особистiсть, створюючи свiй стиль, свого героя, свiй художнiй свiт. Вiн вiдiйде вiд романтичноi вiри в можливiсть для героя уникнути принизливого, пошлого впливу суспiльства,