Св. Петро Могила

Юрiй Андрiйович Мицик

Знаменитi украiнцi

Петро Могила належить до тих людей, чиi iмена символiзують вiдродження нацii. Бiля витокiв прославленоi далеко за межами Украiни Киево-Могилянськоi академii поряд з iншими культурними дiячами XVII ст. стоiть i Петро Симеонович Могила.

Юрiй Мицик

Св. Петро Могила

Украiна i Молдавiя наприкiнцi ХVІ столiття

Пiсля падiння Галицько-Волинського королiвства у 1349 р. пiд ударами польсько-угорських загарбникiв упав останнiй бастiон незалежноi держави Русi-Украiни. Украiнськi землi опинилися пiд владою кiлькох держав, насамперед Корони Польськоi та Великого князiвства Литовського. У складi Великого князiвства Литовського кiлька украiнських князiвств мали статус удiльних, i це певною мiрою дозволило продовжити украiнську державну традицiю, але у 1471 р. було лiквiдоване останне з цих князiвств – Киiвське. Укладення у 1569 р. Люблiнськоi унii мiж Короною Польською та Великим князiвством Литовським зумовило тiснiший союз мiж ними й утворення новоi держави – Речi Посполитоi. Попри певнi позитивнi аспекти цього державного союзу, який дозволив спiльними зусиллями украiнцiв, бiлорусiв, литовцiв i полякiв дати вiдсiч агресii з боку Московськоi держави, унiя де-факто стала актом загарбання Польщею бiльшостi украiнських земель, що згодом були передiленi. Посилилися процеси полонiзацii й покатоличення, якi охопили насамперед панiвну верству украiнського суспiльства. Обмеження у використаннi украiнськоi мови, утиски украiнських ремiсникiв тощо збурювали украiнське суспiльство, котре пов’язуе свiй поступ iз козацтвом, яке зростало на очах i висувало широкi вимоги, що вийшли за межi суто станових. Яскравим свiдченням цього стало вже перше нацiонально-визвольне повстання 1591—1596 рр., проти Речi Посполитоi. Його авангардною силою виступили запорозькi козаки на чолi з Криштофом Косинським та Семеном (Северином) Наливайком. Незважаючи на поразку повстання, украiнський народ не припинив, а посилив боротьбу за державну незалежнiсть, про що свiдчать повстання на чолi з Марком Жмайлом (1625), Тарасом Федоровичем (Трясилом) (1630—1631), Іваном Сулимою (1635), Павлом Павлюком (1637), Дмитром Гунею, Яковом Острянином (1638), логiчним завершенням яких стала Нацiонально-визвольна вiйна, або ж Нацiональна революцiя, украiнського народу на чолi з Богданом Хмельницьким (1648—1658). Характерно, що учасники повстання воювали пiд релiгiйним прапором, захищаючи православну вiру.

Нарiжним каменем i головним носiем нацiональних, iсторичних та культурних традицiй украiнського народу пiсля Батиевоi навали й особливо пiсля падiння Галицько-Волинського королiвства була Православна Церква. Пiсля ii роздiлення, започаткованого Москвою у 1448 р., Киiвська митрополiя вийшла переполовиненою, вся ii схiдна частина стала Московською (пiзнiше – Московським патрiархатом). Пiд владою киiвського митрополита залишалися тiльки етнiчнi украiнськi й бiлоруськi землi, частково – прибалтiйськi. Втрата незалежноi Украiнськоi держави значно послабила економiчне та полiтичне становище Киiвськоi митрополii, що опинилася в ролi другорядноi, дискримiнованоi та упослiдженоi Церкви, позбулася потужноi пiдтримки з боку держави, а також з боку украiнських та бiлоруських феодалiв, котрi нерiдко поривають з нею, переходячи в католицизм. Православна Церква в межах Речi Посполитоi переживае кризу: дедалi вiдчутнiшим стало втручання в ii справи католицькоi держави, свiтських феодалiв, у т. ч. й католикiв, знизився рiвень освiченостi духовенства, виникли конфлiкти в середовищi самоi Церкви (ослаблення ролi киiвського митрополита, конфлiкти мiж православним епископатом та братствами).

Негативну роль щодо Православноi Церкви мали й Реформацiя та Контрреформацiя. У боротьбi проти лютеран, кальвiнiстiв та iнших протестантських номiнацiй римська курiя прагнула вирiшити на свiй лад i православну проблему, здобувши в цьому пiдтримку бiльшостi панiвних кiл Речi Посполитоi на чолi з королем Сигiзмундом ІІІ iз династii Ваза, який панував у 1587—1632 рр. На iхню думку, православ’я було головним чинником, який стримував процес полонiзацii та пок