Петро Дорошенко

Владислав Леонидович Карнацевич

Знаменитi украiнцi

Петро Дорофiйович Дорошенко був гетьманом Правобережноi Украiни в 1665—1676 рр. Цей час зробив його одним з найпомiтнiших героiв украiнськоi iсторii. З усiх украiнських лiдерiв тiеi епохи вiн, мабуть, бiльше за всiх заслуговуе на титул спадкоемця Богдана Хмельницького – i як дипломат, i як военачальник. Дослiдники незмiнно вiдзначають, що Дорошенко робив усе для здiйснення своеi мети – возз’еднання розiрваноi на двi частини Украiни та визнання ii iншими краiнами. Але знайти спосiб здiйснення цiеi мрii, який влаштував би все населення краiни i правителiв краiн-сусiдок, та уникнути при цьому жорстокостi i кровi було неймовiрно тяжко. Дорошенковi цього зробити не вдалося…

Владислав Карнацевич

Петро Дорошенко

Вступ

Подii грiзного XVII сторiччя в Украiнi продовжують привертати увагу не тiльки тих, хто з огляду на свiй фах чи захоплення постiйно цiкавиться вiтчизняною iсторiею, а й багатьох iнших наших сучасникiв. Одна з причин цього – молодiсть незалежноi держави Украiна. Суверенна iдея вимагала i вимагае обгрунтування, що його за всiх часiв шукали, насамперед, в iсторii краiни. Тим бiльше, у тiй iсторii, що тривалий час контролювалася i корегувалася за межами Украiни. Оцiнки вчинкiв видатних державних, громадських i культурних дiячiв минулого за останнi двадцять рокiв зазнали змiн, iнодi кардинальних. Причому те, що почали стверджувати iсторики, тепер узяли на озброення i полiтики, i журналiсти, i кiнорежисери, й обивателi. Гостроти проблемi переоцiнки iсторii надае очевидна розбiжнiсть у поглядах на неi представникiв украiнського суспiльства. Розбiжнiсть, обумовлена регiональними особливостями, етнiчними та мовними вiдмiнностями, вiком представникiв дискутуючих сторiн i, нарештi, самою iсторiею, про яку i сперечаються украiнцi.

Усе вказуе на те, що фундамент для формування цих особливостей i вiдмiнностей усерединi украiнськоi нацii було закладено саме у XVII сторiччi, в ходi тривалоi вiйни, що почалася проти полякiв, а закiнчилася конфлiктом за участi багатьох краiн i внутрiшнiм розколом. Ледве усвiдомивши свою еднiсть, украiнська нацiя виявилася подiленою на частини, чому сприяли як об’ективнi, так i суб’ективнi причини – боротьба за владу мiж представниками козацькоi елiти i протирiччя мiж рiзними соцiальними верствами. З-помiж вiдомих учасникiв багатолiтньоi конфронтацii вирiзняеться гетьман Правобережноi Украiни Петро Дорофiйович Дорошенко.

Гетьмановi Дорошенку довелося жити i боротися в жорстоку епоху Руiни – саме так традицiйно називають тридцятилiтнiй перiод, що почався пiсля смертi Богдана Хмельницького (1657) i закiнчився з обранням гетьманом на лiвому березi Днiпра Івана Мазепи (1687), ознаменований безперервною вiйною як iз зовнiшнiми ворогами, так i всерединi краiни. Безумовно, цей перiод став трагедiею для Украiни та ii мешканцiв. Розпад держави i втрата незалежностi, занепад звичаiв i зниження цiнностi людського життя, загибель цiлих мiст, удар по економiцi, культурi й освiтi – ось далеко не повний перелiк сумних наслiдкiв Руiни. Наведемо слова знаменитого украiнського iсторика, автора монографii «Руiна» Миколи Костомарова: «Украiнська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надii, i люди втратили вiру у свою справу, у свою мету. Виникла думка, що тоi мети взагалi не можна досягти. Через це пропадала воля i терпимiсть. Слабшала любов до рiдного краю, до громадського добра. Патрiотичнi вчинки i жертви здавалися марними. Особистi приватнi iнтереси переважали над усiма чесними i патрiотичними поривами. Свое власне домашне горе для кожного ставало непомiрно важким… Людськi душi дрiбнiли, ставали вбогими, розум притуплявся пiд тягарем важкого пошуку шляху до порятунку». На цьому тлi особистiсть Дорошенка здавалася тому ж Костомарову однiею з найбiльш привабливих. Історик пропонував звернути увагу на «видатну людину», щиро вiддану «iдеi незалежностi i самобутностi своеi Батькiвщини», гарячого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу оцiнку гетьмановi дав iнший наш видатний iсторик Михайло Грушевський: «Був вiн чоловiк