Панас Мирний

Леонiд Ушкалов

Знаменитi украiнцi

Панас Мирний – псевдонiм Панаса Яковича Рудченка, класика вiтчизняноi лiтератури, громадського i культурного дiяча, видавця, фольклориста. Саме йому судилося стати засновником i одним iз найвидатнiших представникiв украiнськоi психологiчноi прози. В iсторiю украiнськоi лiтератури видатний письменник Панас Мирний (—1920) увiйшов як майстер психологiчноi прози.

Леонiд Ушкалов

Панас Мирний

* * *

Історiю украiнськоi культури другоi половини XIX – початку XX ст. несила уявити без Панаса Мирного. Його романи, повiстi та оповiдання високо цiнували вже сучасники. Згадаймо, наприклад, Івана Франка, який у своему «Нарисi iсторii украiнсько-руськоi лiтератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнiшим украiнським повiстярем», Михайла Коцюбинського, який у листi до Мирного писав: «Ви, найбiльш шанований мною письменник украiнський, сила й краса лiтератури нашоi», або Михайла Яцкова, у чиiй повiстi «Танець тiней» твори Мирного зринають серед непроминальних вартостей украiнськоi духовноi традицii вiд давнини до сьогоднi: «В гуртi молодих учених почуеш про студii над Вагнерами, палкi одушевления над Бергсонами, Павльзенами, Вiндельбандами, Сорелями i великими чужими свiточами, а про символiку кобзарських напiвiв, мiстику Сковороди, твори Мирного, космiчнi псалми Фiлянського, демонологiчний свiтогляд народу, той п'ятий елемент пiдсоння й четвертий вимiр украiнськоi душi – се нехай прослiджують чужинцi i грядуще поколiння!..» Не менш високо ставила його й Елiза Ожешко, яка поруч iз Болеславом Прусом та Генриком Сенкевичем належала до трiйцi найвидатнiших польських романiстiв другоi половини XIX ст. 8 квiтня 1886 р. вона писала Івановi Франковi: «Я бажала б також дуже прочитати продовження повiстi “Повiя”, початоi в “Радi”. Дуже досконала в нiй пластика: бачиться i чуеться там усе на власнi очi й вуха. Знаменитi маете таланти».

Тим часом аж до самiсiнького кiнця своеi лiтературноi кар'ери Мирний, як казав Сергiй Єфремов, залишався «напiвмiфiчною iстотою, не розгаданою й не оцiненою до ладу, хоча б навiть у загальних рисах, навiть на iм'я ширшiй громадi незнаною». Попри те, що вiн був одним з найбiльш плiдних украiнських письменникiв своеi доби, написавши 718 оригiнальних та перекладних поезiй, 9 драм, 69 великих та малих прозових творiв, 40 прозових уривкiв без назв – усього понад тисячу творiв, левова частка його доробку залишилася в рукописах, i це давало пiдставу стверджувати, нiбито за чотири десятилiття своеi лiтературноi працi вiн написав не так уже й багато. Та й те, що вдалося надрукувати, було мало приступним. Наприклад, повiсть «Лихi люди», опублiкована Михайлом Драгомановим (без зазначення iменi автора) в Женевi 1877 р., та роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», який з'явився там-таки 1880 р., на територii Росiйськоi iмперii перебували пiд забороною: в «Алфавитном каталоге изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России», укладеному Головним управлiнням у справах друку Мiнiстерства внутрiшнiх справ Росii, вони фiгурують поруч iз творами Герцена, Гоголя, Маркса, Радiщева, Чернишевського, Шевченка та iнших. Роман «Хiба ревуть воли…» був заборонений i в Австро-Угорськiй iмперii. Цi твори знали передовсiм у колах радикальноi украiнськоi iнтелiгенцii. Скажiмо, Олена Пчiлка згадувала, як Іван Бiлик iще з рукопису читав у iхнiй родинi першу половину роману «Хiба ревуть воли…», коли приiздив iз Житомира до них на Волинь у службових справах, а сам Мирний у листi до Олександри Шейдеман вiд 7 сiчня 1889 р. писав про те, що читав повiсть «Лихi люди» полтавським знайомим. Недаром свого часу Богдан Лепкий висловив таке припущення: коли помiчник попечителя Киiвського навчального округу Михайло Юзефович у своему меморандумi iмператоровi Олександру II (цей меморандум став безпосереднiм приводом до появи Емського указу вiд 18 (30) травня 1876 р. про заборону украiнськоi мови) писав про те, що «сучасне украiнство есть “ничто иное, как попытка, которой маскируется чистейший социализм”, – так виглядае, наче то вiн головно Мирного мав на думцi. Бо соцiалiзм в розум