Проект «Украiна», або Крах Симона Петлюри

Данило Яневський

Проект «Украiна»

Нова книга журналiста, телеведучого, доктора iсторичних наук е третьою частиною навчального посiбника для полiтикiв, журналiстiв, полiтологiв та любителiв з написання, переписування та удосконалювання Конституцii Украiни. На сторiнках цiеi книги автор намагаеться з’ясувати, що саме вiдбувалося на теренах сучасноi Украiни вiд грудня 1918-го i до листопада 1920 року, в перiод iснування так званоi «другоi» Украiнськоi Народноi Республiки. Вiн пригадуе iсторiю краiни пiсля розгону Украiнськоi Центральноi Ради. Пригадуе, власне, не одну iсторiю, а декiлька – саме iх «сходження» або «розходження» в часi та просторi, як на думку автора, i творять Історiю як таку. Ви дiзнаетесь, хто, як i коли насправдi створив Директорiю та хто стояв за спиною Петлюри, чи було проголошення ЗУНР необхiднiстю, ким i як був пiдписаний Акт Злуки та якi iлюзii супроводжували iснування Украiнськоi Народноi Республiки.

Данило Яневський

Проект «Украiна», або Крах Симона Петлюри

I

Передне слово

У попереднiй розвiдцi «Проект “Украiна”, або Таемниця М. Грушевського», в основу якоi були покладенi, по-перше, документи i матерiали Украiнськоi Центральноi Ради та Украiнськоi Народноi Республiки[1 - Украiнська Центральна Рада. Документи i матерiали. У двох томах. Том 1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – Киiв, Наукова думка, 1996. – 588 с; т. 2. 10 грудня 1917 р. – 29 квiтня 1918 р. – Киiв, Наукова думка, 1997. – 422 с] i, по-друге, результати дослiджень останнiх 10 рокiв вiтчизняних суспiльствознавцiв, автор дiйшов таких висновкiв.

Поколiння украiнських iсторикiв, читаючи, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зiвставляючи та аналiзуючи наведенi документи i свiдчення, якимось дивом не помiтили (або не мали бажання помiтити) очевидне: суб'екти й об'екти полiтичного життя мусили сформулювати свое ставлення до факту окупацii Польськоi держави Австрiею та Росiею i виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так i для окупацiйних режимiв. На це пiшло життя принаймнi трьох поколiнь «украiнцiв», полякiв, евреiв, iнших народiв. Результат, зокрема щодо «украiнцiв», був, як нам видаеться, в цiлому таким.

Тi з них, якi опинилися пiд рукою Габсбургiв, не мали на що особливо нарiкати. Дунайська монархiя дала iм якщо не все, то майже все: громадянськi та полiтичнi права, свободу вiдправлення культу, саму назву iхнiй Церквi, нацiональнi iнсигнii, громадськi органiзацii, кредитнi спiлки, – тобто все або майже все, що було потрiбно цiй частинi нашого народу для продуктивного нацiонального розвитку. Саме тому всi без винятку галицькi полiтичнi сили зберiгали лояльнiсть до двоединоi монархii навiть пiсля ii офiцiйного розпаду.

Ситуацiя на схiд вiд Збруча була цiлком вiдмiнною. Держава Романових пiшла шляхом унiфiкацii новоприеднаних територiй та народiв. У цих умовах погляди суб'ектiв колишнього, польського, полiтичного життя на подальшi перспективи свого iснування роздiлилися. Частина пiшла шляхом вiдмови вiд нацiональноi iдентичностi, шляхом цiлковитоi iнтеграцii до росiйських iмперських структур, стала важливою невiд'емною частиною панiвноi верстви. Інша, демонструючи лояльнiсть назовнi, обрала iнший шлях, а саме – пiдтримки та розвитку вiдмiнноi вiд iмперськоi нацiонально-культурноi iдентичностi. На рiвнi полiтичному така позицiя вимагала сформулювати адекватну обставинам мiсця та часу вiдповiдь на системотвiрне питання. А саме: за якого полiтичного устрою Росiйськоi держави е можливим нацiональний розвиток «украiнцiв», якщо чинний устрiй такому розвитку не тiльки не сприяе, а, навпаки, робить усе для знищення нацiонально-культурноi iдентичностi тих, кому вiдмовили навiть у правi на самоназву, вигадавши для них термiн «малороси», «хохли», «южноукраинцы» i т. п.?

Як показала вся iсторiя XIX ст., «украiнська» суспiльно-полiтична думка, яка розвивалася в межах Росiйськоi iмперii, вийшла на фундаментальний висновок про необхiднiсть замiни ii державного ладу на республiканський. Прихильники такого пiдходу роздiлилися принаймнi на два табори. Перший вважав найбiльш доцiльним варiантом переформат