Чортiв млин: Казки про чортiв

Сборник

Вiдкривши цю книжку, ви потрапите у чарiвний свiт казки, дiзнаетеся, звiдки взявся хромий чорт, як Климко спровадив дiдича у пекло, як чорт старого парубка женив i ще багато дивовижного i незвичайного. В казцi напрочуд гармонiйно поеднуються реальне i вигадане, зачаровуючи малюка на все життя красою народного слова, сповненого мудростi, добра й оптимiзму.

Чортiв млин: Казки про чортiв

Баба i чорт

Жила собi баба – удова стара – сама собi у хатi годiв десяток чи й бiльше. І тiй бабi вже годiв сто. Чорт дiзнався, що вона живе сама собi, так вiн пiдходить до неi дiдом i каже:

– Ти сама собi живеш, прийми мене до себе, щоб не так тоскно було, бо i я сам, такий, як i ти.

– Аби добрий старичок, так i приставай, i будемо жить удвох.

І прийняла вона його до себе.

Пожили год собi удвох, дiждалися весни. Баба i каже:

– Ну, дiду, треба нам стараться, щоб нам було що iсти.

– Подумай, – каже дiд, – своею головою, що тобi краще, то й будемо садити.

– У мене городу чималенько, так наймемо чоловiка, нехай виоре, та посадимо картоплi, то нам i буде iжа.

Найняли чоловiка, вiн виорав. Заходилась баба картоплю садить та й каже:

– Ось, хоч ми i разом живемо, а iмо рiзно, так картопля як уродить, так мое те, що у землi, а твое – що зверху.

Вiн i згодився на те.

Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собi у яму картоплю сипле, а йому в купи бадилля складають. Стали iсти. Баба картоплю iсть, а вiн iсть бадилля i каже на бабу:

– Дай менi трошки покуштувати, чи твое добрiше, чи мое?

– Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодуе, а ти iж, яке тобi вродило, а я буду iсти, яке менi вродило.

Поiли цiлу зиму, оп’ять весна пiдходить.

– А що будем сiяти? – каже чорт. – Менi картопля уже увiрилась; я картоплi не хочу, а ось я видумаю що.

– А що ти видумаеш?

– Насiймо, – каже чорт, – маку. Менi те, що угорi, вже увiрилось, так нехай мое буде те, що у землi, а що угорi – твое.

– Нехай мое буде те, що на самих верхах, – каже баба, – а твое усе, що i в землi i зверху.

Уродив мак. Голови такi, як кулак. Поспiв мак. Давай баба iзрiзать головки зверху. Зiрвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудiв сiм.

– Зривай тепер усе, що твое, складай у купи i iж.

А вiн iсть цурпалки iз маку.

– Дай менi, бабо, покуштувати, чи твое добрiше, чи мое?

– Не видумуй, – каже, – а iж отi цурпалки. Як я тобi дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?

Перезимували оп’ять. Вiн iсть цурпалки, а баба мак.

На третю весну баба й каже:

– Чи ще будемо сiяти, чи годi сiяти?

– Хай би ти, проклята баба, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.

– Так ти у мене вже й не хочеш жити?

– Нi, не хочу.

– А як же ми розпрощаемося? Вивчи, – каже, – мене пiсеньки хоч одноi.

Став вiн спiвати:

– Був собi чорт, та нi до тiеi стiни не притулиться, нi до тiеi, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллям з картоплi, а другу – маковими цурпалками, так вiн захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однинi i довiку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитрiша од мене. Поняла ти, що я тобi i пiсню спiвав i так розказав?

– Поняла, – каже.

– Ну, заспiвай же i ти менi хоч однiеi, поганенькоi, так тодi i розпрощаемось.

– Я, – каже, – так не заспiваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, ти й неси мене, куди знаеш, а я буду спiвати, а ти учись!

Перекинувся вiн чортом. Вона сiла на його, узялася за шерсть, понiс вiн ii у лiси, кущi, де терни, глоди… Хоче й кончить, а вона держиться i усе спiвае:

– Трайда-райда, трайда-райда…

Як узяв вiн носити, так на йому уже i шерстi мало, а баба цiла та усе спiвае пiснi.

– Чи ти, проклята бабо, переспiваеш iх усi?

– Та, – каже, – ще й половини не переспiвала.

– Будь ласка, бабо, годi менi тебе носити. Пусти мене!

– Нi, – каже, – носи, поки не переспiваю всi пiснi.

– Та, проклята бабо, буде. Ось тобi мiшок карбованцiв, тiльки, – каже, – мене одпусти. Не хочу я твоiх i пiсень.

– Бери ти отi грошi! І одвези мене додому iз грiшми, так я тодi тебе одпущу.

Забi