Марко Вовчок

Т. М. Панасенко

Знаменитi украiнцi

Марка Вовчка (лiтературний псевдонiм Марii Олександрiвни Вiлiнськоi, 1833—1907) справедливо називають лiтературною донькою Т. Шевченка. Твори письменницi вiдiграли провiдну роль у становленнi украiнськоi реалiстичноi прози. Найвищого iдейно-художнього рiвня досягае Марко Вовчок у зображеннi трагiчноi долi жiнки-крiпачки, яка в тогочасному суспiльствi зазнала найбiльшого приниження i безправ’я. За словами І. Франка, «з простотою, красою й нiжнiстю ii мови й стилю в’яжеться нерозривно ii нiжна любов до всiх нещасних i страждущих, а особливо до найбiднiших мiж бiдними – до жiнок…»

Т. Панасенко

Марко Вовчок

Яке величне, прекрасне створiння ця жiнка.

    Тарас Шевченко

Це талант сильний, чудовий.

    Микола Чернишевський

Щасливе нещасливе дитинство

«Багато рокiв минуло вiдтодi, люба дитино моя, коли я в цей же час тримала маленьку новонароджену дiвчинку на руках своiх… Мати моя, ця свята жiнка, подiляла зi мною цiлком мое щастя – i скiльки любовi, турботи й надiй стрiло тебе при появi на свiт Божий…» – писала мати письменницi дочцi у листi до дня ii народження.

Народилася Марiя Олександрiвна Вiлiнська (вiдома в лiтературi пiд псевдонiмом Марко Вовчок) 10 грудня 1833 року в маетку Єкатерининське Єлецького повiту Орловськоi губернii у збiднiлiй дворянськiй родинi. Їi батько, Олександр Олексiйович Вiлiнський, був армiйським офiцером, мати, Парасковiя Петрiвна Данилова, походила iз дворянського роду. Маетком Єкатерининське на той час управляла по смертi чоловiка бабуся новонародженоi, Марiя Олександрiвна Данилова, за першим чоловiком – Шаталова, а за родинними легендами – литовська князiвна Радзивiлл, яку свого часу викрав у батькiв армiйський офiцер Шаталов, щоб потiм побратися. Тож у жилах Марii текла украiнська, росiйська й литовська кров. Батько Марii Вiлiнськоi походив iз Чернiгiвщини. Коли iй виповнилося три роки, батька перевели з Сибiрського гренадерського полку до Тульського гарнiзонного батальйону, що дало йому змогу частiше бувати вдома, з дружиною й дiтьми, а Парасковii Петрiвнi – частiше навiдувати чоловiка. Вiн любив украiнськi пiснi й навiть записував iх у збiрник з нотами, а часом i сам складав музику. Друзi Олександра й Парасковii Вiлiнських знали iх завжди лагiдними, привiтними i веселими.

У 1840 роцi Олександр Олексiйович через хворобу пiшов у вiдставку «з нагородженням чином пiдполковника, з мундиром та пенсiоном на двi третини жалування». У червнi цього ж року батько помер, а мати з сином Валерiаном та дочкою Марiею переiхала до маетку своеi двоюрiдноi сестри Варвари Дмитрiвни Писаревоi. Дiти Вiлiнських залишились без батька дуже рано – Марii минав усього сьомий рiк, а двое менших братикiв були ще зовсiм маленькi. У сестри мати, переживаючи втрату чоловiка, присвячувала весь свiй час вихованню дiтей. Парасковiя Петрiвна чудово знала музику й мови, зокрема французьку, а тiтка ще й розмовляла англiйською. Допитлива, гостра на розум, Марiя швидко й легко вчилася. Але батькова смерть забрала з собою i спокiй, i щасливе сiмейне життя. Мати, боячись залишитися без надiйного чоловiчого плеча з малими дiтьми, у 1842 роцi вийшла замiж удруге – за вiдставного унтер-офiцера Д. Дмитрiева, людину сумнiвноi репутацii, який виявився гульвiсою й жорстоким деспотом-самодуром. Отже, не дочекалася вона нi захисту, нi пiдтримки: шлюб виявився невдалим. Вiтчим зненавидiв чужих дiтей, знущався з дружини. Особливо жорстоким вiн був до крiпакiв, тому немало iх мусило рятуватися втечею. Завзятий картяр, п’яниця й гульвiса, вiн за короткий час прогайнував не тiльки своi статки, а й маеток Вiлiнських. Родичi Парасковii Петрiвни не прийняли до свого кола ii нового чоловiка й посварилися з нею. Дмитро Вiлiнський згадував про вiтчима: «Пам’ятаю бурхливi сцени вiтчима, пам’ятаю, коли з’явилася моя зведена чорнява сестричка (вiтчим був брюнет, а наш батько блондин, i ми всi трое – блондини); пам’ятаю, як ми зростали, як вiтчима хотiв убити наш крiпак Михайло-кравець; i можу потвердити, що вiд дня свого вiд’iзду сестра Марiя Олександрiвна жодного разу не була в Єкатерининському, у