Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяникiв, болотяникiв, криничникiв

Сборник

Вiдкривши цю книжку, ви дiзнаетеся про те, як бабуся болотяника перехитрувала, як легiнь шукав пiдземну царiвну, про чоловiка, що перебував у морського пiвня, познайомитеся з мешканцями водяного царства – добрими i злими, веселими i сумними, правдивими i пiдступними – та вiдчуете чарiвну красу i поезiю рiдноi мови.

Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяникiв, болотяникiв, криничникiв

Казки про водяного змiя

Чорт-змiй i запроданi дiти

Десь у якомусь-то царствi, в якомусь государствi був жив собi старий чоловiк та жiнка. І зроду в них не було дiтей.

Поiхав чоловiк на базар, от як би й у нас у Корсунi, поторгував вiн, що йому було треба, купив собi рибу солону та й поiхав з базару додому, iде собi, та й захотiв вiн пить дуже. Аж стоiть на горi криниця. Припав вiн до неi, а чорт вiдти хвать за бороду i не пускае.

– Пусти, – каже чоловiк.

– Нi, не пущу, – вiдповiдае бiс.

– Чом же ти не пустиш?

– Подаруй, – каже чорт, – менi те, що в тебе дома е найдорожче, тодi пущу.

Чоловiк i запитуе:

– Що ж у мене е найдорожче? Є в мене дома конi – вiзьми iх.

– Нi, – каже чорт i держить за бороду.

– Є в мене воли дома, – вiдповiдае чоловiк. – Вiзьми iх собi.

– Нi, – каже чорт.

Переказав чоловiк усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «нi» i за бороду держить. Бачить чоловiк, що чорт нiчого не бере, та й каже:

– Є в мене жiнка стара, то вiзьми ii, та тiльки пусти.

– Нi, – вiдповiдае чорт.

Думав-думав чоловiк: «Якщо вже й жiнку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?» Нiчого робить.

– Бери, – каже, – те, що сам знаеш.

Розписався, що оддасть непремiнно, тодi чорт i вiдпустив його. Сiв собi чоловiк та й поiхав.

А поки його не було дома, народилось у жiнки двiйко дiтей, i ростуть вони не по днях i не по часах, а по минутах. Уже такi бiгунцi гарнi. Тiльки угледiла чоловiка жiнка, зрадiла йому дуже i вибiгла насупроти його з дiтьми. Чоловiк як побачив дiтей, та й мало не зомлiв. От вiн i розказуе iй свою пригоду.

– Жiнко моя люба. Їхав я з ярмарку i захотiв дуже пить. От нахилився я до криницi, а чорт з неi хап мене за бороду та й не пускае. Я i просився, i молився, а вiн не пускае. Дай менi, каже, що в тебе е дома найдорожчого, тодi пущу. Я йому i воли давав, i конi, а вiн не бере. Є в мене жiнка люба, кажу, бери ii, та тiльки пусти. А вiн не бере. Я й не подумав, що в нас е дiтки. Де ж ми тепер iх заховаемо, щоб не вiддати йому?

– А що ж, – каже жiнка, – треба якось заховати. Викопаймо ми яму пiд хатою, пiд причiлком, та й сховаемо.

Викопали вони яму пiд причiлком, поставили води i iсти всього i iх туди повпускали. Зверху взяли накрили i замазали, а самi виiхали з дому.

От прилiтае до хати змiй. А чорт той у змiя перетворився. Прилетiв, шатнувся по хатi – нема нiкого. Вiн тодi насамперед до кочерги:

– Кочерга, кочерга, де господар дiтей подiвав?

Кочерга йому й одговорюе:

– В мене господар добрий чоловiк був: мною вогонь загребе, то я собi й стою.

Не допитавшись у кочерги, вiн до помела:

– Помело, помело, де господар дiтей подiвав?

А помело сказало:

– В мене господар добрий чоловiк був: вимете мною пiч, то я собi й стою.

І помела не допитався. Вiн тодi до сокири:

– Сокиро, сокиро, де господар дiтей подiвав?

Сокира говорить:

– В мене господар добрий чоловiк був: мною дров наруба, положить мене, то я собi й спочиваю.

Вiн до долота:

– Долото, долото, де господар дiти подiвав?

А долото каже:

– У мене господар добрий чоловiк був: мною дiрку продовба та положить мене, то я собi й лежу.

А змiй йому говорить:

– Чи ж то добрий чоловiк був твiй господар? Дивись, як вiн тобi голову побив. А ти кажеш, що вiн добрий чоловiк був.

– І то правда, – каже долото. – Вiзьми ж мене, та винеси на кiнець хати на причiлок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там i копай.

От змiй так i зробив, i там, де загрузло долото, почав копать i викопав. А дiти вже великi виросли, парубком i дiвчиною стали.

Забрав iх змiй i несе. От притомився вiн, сiв вiдпочивати. Лежав-лежав