Яса. Том 2

Юрiй Мушкетик

Історiя Украiни в романах

В центрi роману «Яса» вiдомого майстра сучасноi украiнськоi прози Юрiя Мушкетика, лауреата Державноi премii iм. Т. Шевченка, – iсторична постать, кошовий отаман Запорозькоi Сiчi Іван Сiрко, який ще за життя став легендою, бо пiд його проводом запорожцi не програли майже нi одного бою. Все свое життя славетний кошовий вiддав Украiнi. Мушкетик змальовуе картину цiлоi iсторичноi доби, прозваноi в народi «Руiною». Це був час, коли Украiна стае ареною жорстокоi боротьби за сфери впливу мiж сусiднiми державами – Польщею, Москвою, Туреччиною. Як своерiдний осередок вольностi описуе автор Запорiзьку Сiч, з притаманним ii устроем, побутом i звичаями. У творi не iдеалiзуеться козацьке життя, але автор пiдкреслюе важливе значення Сiчi, яка упродовж ряду столiть залишалася вогнищем i головним гальванiзатором визвольних рухiв i могутнiм щитом проти нападiв завойовникiв.

Юрiй Мушкетик

Яса. Том 2

Роздiл вiсiмнадцятий

Із записiв Дорофiя Ружi

Бiльше як пiвроку протулявся я по рiзних сторонах, набачився злого й доброго, i сам ставав то злим, то добрим, хоч прагнув жити тiльки добром. Випадало гостювати в полковницьких свiтлицях i в багатих дiдичiв, одначе легше впроситися на ночiвлю до людини убогоi, нiж до багатоi. До дармiвщини я не ласий: десь проспiваю стихаря, десь канон на iсход душi, – й за те маю грiш, десь косарi покличуть подорожнього до своеi жовтоi косарськоi кашi з чаiними або перепелиними яйцями, i я розкажу iм, що сам бачив i що чув од iнших людей. Кiлька тижнiв мандрував iз старцями. Спочатку думалося: ось де воля, убога, але справжня. Старцi, здавалося менi, люди тихi й упокоренi Господу та долi. Торба пiд головою, небо в головах, житнiй сухарик, розмочений у залiзнiй кружцi… Тиха, лагiдна бесiда, мудрiсть нелукава, на нуждi замiшана. Спершу менi й справдi мандрувалося з ними добре. Старцi – люди сумирнi, i водночас все-таки в гуртi веселiше. Хто важиться зобидити Божих людей! Як випаде удача, найчастiше пiсля ярмарку, сядемо десь над озеречком, зробимо куреня та й радуемося Божiй годинi та тихiй днинi. Качечка дика кахкае в лататтячку, качата за нею пливуть разочком, ще й голiвки iхнi схитуються вперед-назад, пташка маленька пурхае з очеретини на очеретину. Все бачу, все беру в серце. Близько-близько. Немае качечки, немае пташки – розмовляю з мурашкою, яка бiжить по моiй палицi, зупиняеться, принюхуеться: щось iй вiд мене треба, щось вона про мене знае, а сказати не вмiе. Пишна й родюча наша земля. Багатий наш край, але й убогий також. Слободи бiднi, пошарпанi вiйною, вдови, сироти та калiки населяють iх.

Я йшов через села, полями i луками й вiдчував, що наповнююся новими думками, новими, не знаними ранiше почуттями, що мовби вертаю щось напiвзабуте, втрачене чи розтрачене, мовби вiднаходжу себе самого. Я наповнювався соняшниковим цвiтом, смiхом дiтей, рiдною мовою, наповнювався болями й стражданнями, без яких також немае людини, наповнювався надiею, без чого нема майбутнього. Я бачив, що люд мiй не ледачий i розумний, i хоробростi йому не забракло, i доброi замрii також, тiльки все те прибите, неначе цвiт на морозi, потоптане чужими чобiтьми, одначе корiння не пiдтяте. О, якби-то, якби-то хоч раз доцвiв цвiт, дозрiло насiння! Воно б розлетiлося по всiй нашiй землi й закущилося новим пагiнням, нечутливим до морозiв.

Я вдихав запах пiзнiх гречок, милувався чорнобровою красою дiвчат, козачою статурою парубкiв, слухав церковнi дзвони, плачi бабусь у церквi, й все те входило менi в душу глибше та глибше. Інодi я боронився вiд того, задумувався: чому воно пронизуе мене? Хiба я для цього йшов сюди? Я йшов осягнути Божi iстини людського буття, просто, як iстини свiту сього, але не моi особистi. І однак… Чому тут стiльки всього дорогого менi? Чому стiльки жалiв обступае мене? Звiдки воно взялося? Я мовби зовсiм мало його знав… З ним народився? Прийшло з дитинства й мучить мене, як спраглого думка про воду? Впiзнаю зараз? Мабуть, все разом. Все разом, i все воно в менi, а без нього мене, справжнього, немае i немае свiту.

Поспiшае дорогами всiлякий люд: мчать панськi ри