Яса. Том 1

Юрiй Мушкетик

Історiя Украiни в романах

В центрi роману «Яса» – кошовий отаман Запорiзькоi Сiчi Іван Сiрко, який ще за життя став легендою, бо пiд його проводом козаки не програли майже нi одного бою. Все свое життя славетний кошовий вiддав Украiнi, i той, хто зраджував ii, вже не був Сiрку анi товаришем, анi бойовим побратимом. Саме тому Сiрко не вважав справжнiм гетьманом анi Дорошенка, анi Самойловича, яким влада стала дорожча за батькiвщину. Вiн прагнув того, щоб украiнцi, якi нiколи не зазiхали на чужi землi, не втратили своеi рiдноi i жили, не пiдкоряючись ворогам.

Юрий Мушкетик

Яса. Том 1

Ой ти, батьку Сiрку,

Зелений барвiнку…

    З народноi пiснi

Роздiл перший

I

Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то iх побрали велети з Громовоi печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валяеться багато таких каменiв. І тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi – бур’ян – не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка.

У татарський бiк могила спадала полого, в козачий – круто, стрiмко, а наокруж – степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем – доскачеш на край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, – невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в припадi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари – Малою Каiр. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять – де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку легко перестрибував степовий сайгак, – й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенський гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньоi пори. Били й били довгими рогами, й майже всi – в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.

Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за единою уцiлiлою брилою гранiту.

А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. І де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукае поза раем, зазирае через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них е свое пекло i свiй рай? Але ж наш Бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!

Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого Бога свое небо, а в турецького, поганського, свое. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподiбнюватися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi-окiянi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижировував у хвилях, наш Бог i каже йому: «От ти хвастаеш, що гарно пiрнаеш, а дна не дiстанеш». – «Дiстану», – каже той. «Не дiстанеш», – наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог – i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла геть. Випiрнув поганський бог, глип – ряси немае. «Де ряса?» – кричить на все море.