Без козиря (збiрник)

Петро Панч

Історiя Украiни в романах

Петро Панч (1891—1978) (справжне iм'я Петро Йосипович Панченко) – вiдомий украiнський новелiст, романiст, автор казок для дiтей. У роки громадянськоi вiйни вiн спочатку воював на боцi петлюрiвцiв (цей факт не афiшувався за радянських часiв), а потiм перейшов до лав червоноармiйцiв.

Темi громадянськоi вiйни присвячений перший роман Петра Панча «Облога ночi». Гордiй Байда, шахтар з Донбасу, все свое життя довбав вугiлля в забоi i не цiкавився полiтикою. Але настали тяжкi часи: в рiднiй Калинiвцi хазяйнують нiмцi, а на владу претендують також бiльшовики, петлюрiвцi, гетьманiвцi. Як жити далi? Тим паче, що сини Гордiя обрали рiзнi шляхи: старший, Клим, червоноармiець, а молодший, Ілько, анархiст.

До книжки також включено повiстi: «Без козиря», в якiй описаний Брусиловський наступ росiйськоi армii, та «Голубi ешелони», що розповiдае про трагедiю петлюрiвського офiцера Лец-Отаманова, який боровся за самостiйну Украiну, що мала стати за сестру всiй Європi i Росii, але, як завжди, ii намагаються вiддати на поталу iноземним загарбникам.

Петро Панч

Без козиря (збiрник)

Облога ночi

Роман

Частина перша

Чорнi хмари

На свiтанку землянка здригнулася вiд вибухiв. Гордiй Байда прокинувся. Охоплений тривогою, вiн почав прислухатись. Залишки сну ще туманили голову, i Байда не мiг зразу навiть зрозумiти, що за день мав настати. Із стелi на обличчя сипалася глиняна луска. Так здригалася землянка тiльки вiд гарматних пострiлiв, але останнiй раз червоногвардiйськi загони пройшли з батареею через Калинiвку, як тiльки зiйшов снiг. Вони йшли по болоту назустрiч нiмцям i гайдамакам, що наступали з Катеринослава.

Згадка розвередила неприемнi спогади, якi ще й досi викликали досаду. Червоногвардiйцiв була жменька. Вимученi, в старих шинелях, а то i в куцих пiджаках, пiдперезанi кулеметними стрiчками, з гвинтiвками рiзних систем, вони ставали супроти регулярноi нiмецькоi армii, озброеноi до зубiв.

Гордiй Байда, як колишнiй унтер-офiцер, розумiвся на вiйськовiй справi, i коли Клим, його старший син, несподiвано сказав, що й вiн iде з червоногвардiйцями, це вже зовсiм роздратувало батька. Іти на певну загибель! І вiн, насупившись, буркнув:

– Життя тобi набридло? Сиди й не рипайся!

Але Клим, мабуть, вирiшив цю справу для себе остаточно, тому й вiдповiв:

– Нiмцi прийдуть, так i ви не всидите.

– Ото вони, мабуть, тiльки про Калинiвку й думають. Та й де ще тi нiмцi!

– А ви будете чекати, доки над вухом стрельнуть?

Калинiвка лежала при широкiй дорозi. Могло трапитись, що якiсь вiйськовi частини заскочать i до селища, з цим про себе погодився Байда. А коли прийдуть нiмцi, то неминуче спитають за сина. Потерпаючи вже за можливi утиски i все ще не втрачаючи надii умовити Клима, спитав уже лагiднiше:

– А тут такi люди й не потрiбнi?

Клим, може, й розумiв, що боротися з нiмцями буде важко, але що ж, так покiрно й лiзти до них у ярмо? Про його настрiй свiдчили роздратованi рухи i скупi слова.

– Скiльки треба – залишать.

– Ну, ото ти й залишишся.

– То вже не вам це вирiшувати. Є люди, якi не тiльки за свою шкуру тремтять. Читали, що в «Голосе солдата» пишуть?

– А хто ж буде вирiшувати про моiх дiтей – «Голос солдата»? А батькiв голос уже нiчого й не значить?

– Розумнi батьки вже за рушницi взялися, щоб краще дiтям жилося.

Це вже що? Яйця курей учать! Гордiй Байда аж остовпiв. Мало йому, що морочать голову рiзнi Мостовi! Очi, захованi пiд острiшками брiв, почали наливатися кров'ю. Дiти вже починають йому перечити, наче вiн ще змалку не привчав iх до послуху. Але Клим мав уже власний розум i кулаки не меншi за батьковi. Дорiкнувши батьковi, вiн тiльки на мить спалахнув i почав збиратися в дорогу. Вогка торбинка була порожня.

– Дайте, мамо, чисту сорочку.

Затуркана мати, висхла на роботi, знала чоловiкiв норов.

– Послухайся, синку, батька, – сказала вона благально. – Там i сорочки нiкому буде випрати. Не йди!

– Куди там вiн пiде! – крикнув батько, все ще певний своеi сили.

– До Червоноi гвардii, тату! – пояснив простодушно Ілько, менший син. Заздрi вогники в очах видавали його