Володимир

Семен Дмитриевич Скляренко

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури

У романi «Володимир» вiдомий украiнський письменник С.Д. Скляренко розповiдае про великi й труднi дiла, якi випали на долю великого князя Володимира, сина Святослава, коли брат iшов на брата, земля на землю та гроза стояла над Киiвською Руссю. Сторiнки особистого життя Володимира i близьких йому людей належать до найбiльш хвилюючих в романi, який цiкаво та правдиво розповiдае про давноминулi часи.

Семен Скляренко

Володимир

Книга перша

Син рабинi

Роздiл перший

1

Пiсля загибелi князя Святослава воiн Микула добирався до Киева й рiдного Любеча дуже довго.

Уночi на островi Хортицi, коли на руських воiв зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, воiн Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг, – Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам’ятi повалився поруч з ним.

Нiби увi снi пам’ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, воiв, що стояли серед холодних пiскiв, а там – темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть…

Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Воi з княжоi дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром.

Одного ранку Микула прийшов до пам’ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв. Вiн лежав у лодii, яку гнали супроти течii десяток жилавих рук; поперед, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй – все, що лишилось вiд воiнства князя Святослава.

– От як судив Перун, – здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. – Костi зрослись, шкiру затягло – такий нiбито я, як i був…

Дивний чоловiк Микула! Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, – волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його.

– Гай-гай! – тихо говорив сам з собою Микула. – Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, – вiн доторкнувся до них рукою, – i дань моя не пропала, – Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, – все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам… Додому, додому! – вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав.

Так повертались з далекого походу проти ромеiв воi князя Святослава. Їх було небагато – з Киева виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани.

Навкруг буяла весна, на очах воiв росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях, над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Воiнь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Іван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Киева.

Киiв!!! О, як часто i з якою любов’ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони – закривавленi, посiченi – лежали на холоднiй землi й не знали, що готуе iм наступний день, – завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Киiв пiдтримувала iх, давала силу й наснагу.

І от за Вiтичiвським поворотом, коли лодii проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довгоi стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя.

Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша – гребцi опустили в воду довжелезнi своi весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча.

– Людiе! Киiв! – залунало раптом на однiй лодii, на другiй, третiй… І, правди нiде дiти,