Огненне коло. Людина бiжить над прiрвою (збiрник)

Іван Багряний

Історiя Украiни в романах

Іван Багряний (1906—1963) – письменник, творчий доробок якого дiйшов до спiввiтчизникiв лише через багато рокiв пiсля його смертi. Репресований у 1932 роцi, засланий на Далекий Схiд, вiн пережив втечу, знову арешт, емiграцiю в Нiмеччину. Важливим явищем в украiнськiй лiтературi е його роман «Людина бiжить над прiрвою» та повiсть «Огненне коло», дiя яких вiдбуваеться у роки Другоi свiтовоi вiйни. Головнi героi цих творiв – простi украiнцi, якi намагаються боротися проти свiту насильства, представленого двома тоталiтарними системами – радянською та нацистською.

У 1992 роцi письменниковi посмертно було присуджено Нацiональну премiю iм. Т. Г. Шевченка.

Іван Багряний

Огненне коло. Людина бiжить над прiрвою (збiрник)

Людина бiжить над прiрвою

Роман

Моiй любiй дружинi Галинi Багрянiй, уродженiй Тригуб, – единiй моiй опорi в цiй страшнiй людськiй пустелi – присвячую й навiки цю книгу дарую.

    Автор

«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в менi, я буду змагатись i буду квапитись хапати iскри сонця, вiдбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати iх, шукаючи в тих iскрах дороги з чорноi прiрви в безсмертя…» (с. 311)

Роздiл перший

…А вони хрестили дитину.

Хата гойдалася вiд гримотiння страшних вибухiв. Сама твердиня Бога лежала перед iх похололими душами, розторощена й обернена в руiни. Недавне струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемiшаних iз кiстьми, зяяла, й димилась, i сходила чадом. Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимоi купини», непорушноi сили й вiчного покою, надiя й пiдпора всiх стражденних i обтяжених – ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах.

В апокалiптичному гуркотi чорноi цiеi доби вiдчаю, що для багатьох була напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi самi, як i все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ii п'янкою трутою, й гатили ii пiснями, й засипали ii зухвалим блюзнiрським одчайдушним смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi душi на холодний мiсяць. Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми безнадii, тягучим криком загубленого, руiнами заваленого, безпритульного, до краю осамiтненого людського серця…

Максим, господар дому цього й батько дитини цiеi, сидiв бiля столу i, замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стiну – туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв. Дивився й нiчого не бачив, – усе зливалося в одному слiпучому образi, немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився саме на цьому мiсцi…

…Син сонячного Палермо чи, може, Венецii – син далекоi легендарноi Італii, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов автоматично, – обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже незнайоме мiсто невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй, перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету – напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст…

А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вiтчизни, – туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.

– Авантi!.. Авантi!!.[1 - Авантi – вперед (iтал.).] – повторяв вiн уперто, з тихим одчаем. Вiн сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.

– Авантi!..

Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:

– Авантi!..

Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Украiни, незнаноi й теж легендарноi