Журавлиний крик

Роман Іваничук

Історiя Украiни в романах

Роман «Журавлиний крик» присвячений подiям, що вiдбувалися у переломнi часи украiнськоi iсторii. Остаточна лiквiдацiя гетьманства, знищення Запорiзькоi Сiчi, спроба гайдамакiв пiд проводом Івана Гонти i Максима Залiзняка вiдродити втрачену украiнську державнiсть, утвердження Катерини ІІ на престолi Московськоi iмперii, розгром повстання Пугачова… На цьому iсторичному тлi дiе головний герой роману – фiлософ Павло Любимський.

Роман Іваничук

Журавлиний крик

Пролог

Зморений кiнь винiс вершника з подiльських путiвцiв на битий Волинський тракт, що розгорнувся, немов сувiй сiрого полотна, аж до пiднiжжя Замковоi гори, увiнчаноi надщербленою дугою червоного муру, – в очi входило схiдне передмiстя Львова.

Кiнь спотикався на вичовганих колесами виямках, збивав об осклизле камiння мощеноi дороги копита, з яких на довгих переходах iз далекоi лiвобережноi Самари повiдпадали пiдкови; вершник Львова не впiзнавав, хоч i в'iжджав до нього чотири роки тому з протилежного боку – Городоцьким трактом, а втiм, мiста й не видно було за пасмом пагорбiв; дрiбнi хатки пiд солом'яними дахами залишилися позаду, iх змiнили кам'янi будинки, критi гонтом i бляхою, муроване передмiстя тiснiшало, стискалося, пасовиська малiли i щораз густiше кокоiжилися жухлим будяччям i собачою кропивою; вершник зупинив коня, спiшився.

Вiрний вороний вже не був йому потрiбен, господар зняв з нього ношу з двох клункiв, перекинув ii через рамено, звiв коня з дороги, поплескав по шиi й погнав на заскориненi першим iнеем загони, а сам пiшки подався до Пiдзамча, сподiваючись допасти до будь-якоi нiчлiжки й вiдiспатися пiсля довгоi i втомливоi подорожi.

Шукати довго не довелося: навпроти Онуфрiiвського монастиря на непримiтному будинковi висiла табличка з претензiйним готичним написом «Hotel Grand», бiля входу стояв готельний слуга в лiвреi, вiн придивлявся до перехожих, досвiдченим оком вiдрiзняючи прибулих вiд мешканцiв мiста; високий чоловiк у чорному сукманi й смушевiй шапцi, з-пiд якоi вибивалося сиве волосся, й клунками через рамено вiдразу привернув його увагу. Готельний слуга вклонився, завченим жестом зазиваючи подорожнього, i той пiдiйшов, вiдрекомендувавшись.

– Маркiз Жюль де Ваттель.

– O-o, гостi з Францii! – значно нижче, нiж перший раз, уклонився готельний слуга: пiсля перемог Бонапарта в Італii австрiйцi ставилися до французiв з респектом i пiдозрiливiстю; вiн спiдлоба придивлявся до змученого чоловiка в запорошенiй свитi. – Просимо, уклiнно просимо… Що ви, що ви, документiв ми не вимагаемо, тiльки… якими грiшми будете платити?

– Московськими золотими карбованцями.

– О мосье, на вас чекае найкращий покiй!

У готельнiй кiмнатi вздовж трiщин на стiнах розповзлася плiснява, але були тут лiжко з чистою постiллю, стiл, крiсло i шафка; подорожнiй замовив до покою вечерю й почав розкладати своi пожитки. Дiстав з одного клунку запасний одяг i взуття – маеток, як на маркiза, надто скромний – i занiс до шафки, з другого вийняв перев'язану шнурком пачку паперу, потримав у руках, нiби зважив, i поклав на стiл.

– Ось i все… – прошепотiв.

Готельний слуга з вечерею не забарився, подорожнiй з'iв пожадливо i, наситившись, лiг у лiжко, щоб заснути хоча б на добу.

Та сон не приходив. Почуття безвиходi заповзало в душу: аж тепер, вiдчувши себе в цiлковитiй безпецi, мандрiвник збагнув, що вороття до минулого не буде вже нiколи й нiколи не побачить вiн нi своеi дружини, нi дочки, що п'ятдесят п'ять прожитих лiт немов у Лету впали, не залишивши на землi жодного слiду.

Довго лежав, бездумно вдивляючись у закiптюжену стелю, й викликав у пам'ятi юне обличчя Уляни, бо нинiшнього уявити собi не мiг; образ дочки, якоi нiколи не бачив, уперто зливався з обличчям матерi – було воно цiеi митi примарне й далеке; а коли смеркло, враз навально наблизилося до нього, i вiн чекав присуду за кривду, що iй заподiяв. Проте жiнка була добра й ласкава, русяве волосся впало на бiлi щоки, вона прошепотiла:

«Я прийду до тебе, прийду, ти не розпачай. Хiба ти один такий? Вас багато пiшло на ешафоти, в тюрми й на вигнання – по живлющ