Четвертий вимiр. Шрами на скалi (збiрник)

Роман Іваничук

Історiя Украiни в романах

Роман Іваничук – автор п’ятнадцяти iсторичних творiв, в яких вiн намагаеться заповнити бiлi плями в нашiй iсторii, розповiдае про видатних дiячiв Украiни минулих часiв.

За роман «Четвертий вимiр» письменник був удостоений Нацiональноi премii iм. Шевченка. Цей твiр присвячений Миколi Гулаку, другу i соратнику Кобзаря, вiдомому математику, юристу, перекладачу-полiглоту, котрий володiв майже двадцятьма мовами, людинi, яка пiсля ув’язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi за свою дiяльнiсть у Кирило-Мефодiiвському товариствi не мала права повернтися в рiдну Украiну.

У романi «Шрами на скалi» йдеться про останнi роки видатного украiнського письменника Івана Франка.

Роман Іваничук

Четвертий вимiр. Шрами на скалi

Четвертий вимiр

Частина перша

Усi ми однако на волi жили,

Усi ми однако за волю лягли;

Усi ми i встанем…

    Т. Шевченко

Нехай кожен висловлюе, що йому здаеться правдивим, але правда сама хай буде залишена Богу.

    Г.-Е. Лессiнг

Вересень, 1881, Тифлiс. День

Стiни й склепiння кафедрального храму Сiонi обступили мене i накрили – я почувався тут зовсiм безпечно, мов равлик у шкаралущi. Передi мною образ хрестительки Грузii рiвноапостольноi Нiно, яка повернула ворожi стрiли в бiк супостатiв, розвiяла смертоносний смерч над Грузiею i тепер дивиться на парафiян i на мене добрими й ледь спiвчутливими очима; вона в цю мить прощае менi все: мою поквапну молитву, в змiст якоi заглибитися не можу, моi бездумнi поклони, i неувагу слуху мого, й отупiння мозку, який не вiдтворюе в свiдомостi божественноi гармонii двоголосого хору жiнок у чорних сукнях та хустках i вiдлуння молодих чоловiчих голосiв, що долинають десь iз захристii, а може, з небес; рiвноапостольна Нiно, покровителька Грузii i моя, заспокоюе мене ласкавим поглядом i зводить очi горi, я слiдом за нею дивлюся на внутрiшню величну порожнину стрiмкоi банi, яка кличе мене de profundis[1 - З глибин (лат.).] у висоти неземного, проте я оточений масивними стiнами та гостроверхою банею i менi нiчого не загрожуе – тут храм моеi душi. Менi страшно нинi виходити з нього, мене ловить рукою мое колишне життя, з якого мене забрали силомiць i до якого добровiльно вертатися не хочу. Допоможи менi, свята Нiно, я боюся роз'ятрити старi тривоги i рани – бiля тебе знайшов захисток i душевний спокiй. Не тривож мене, свiте, з-поза храмом Сiонi, не терзай менi душу, давне життя…

Микола Іванович Гулак провiв рукою по сукманi: удвое складена перепустка, схована у внутрiшню кишеню, захрускотiла пiд долонею – i вiн нiби ступив на крихкий лiд, а хто зна, хто зна, чи цей льодок заснував тiльки осiннi дорожнi калюжки, а може, пiд ним глибина i прiрва, я там був уже, вийшов i бiльше не хочу. І все-таки Гулак осторожно прислухався до хрускотiння перепустки на археологiчний з'iзд до Воронцовського палацу, який мае вiдбутися сьогоднi без нього – його не запросили, – дiстав перепустку сторож Воронцовського саду батонi[2 - Пан, дядько (груз.).] Іраклiй, хазяiн квартири.

Ще почувався спокiйним; учений росiйський свiт, який з'iхався в Тифлiс, у цю хвилину був далеко, проте вже манив i лякав, мов безодня; Гулак боявся зустрiтися з ним, вiн давно звик до свого размiреного життя, i раптом усе може полетiти шкереберть – вiд радостi а чи вiд болю; рiвноапостольна Нiно, вбережи мене вiд нових тривог, я хочу бути довiку поряд з тобою у храмi своеi душi…

Та починався день. На гребiнь гори Махати, що за Курою, повiльно виливалася магма сонця й цiпенiла серпиком, пiвкулею, врештi тацею в прохолодному повiтрi. У храмi Сiонi загорiлися синьо-коричневi вiтражi, померкли жовтi пучки пломiнцiв на свiчках, священик, поблагословивши мирян, що прийшли на заутреню, зачинив царськi врата.

Сонячне свiтло заслiпило Гулака, коли вiн вийшов iз сутiнного кафедрального храму на церковне подвiр'я. Микола Іванович примружив очi i майже наослiп подався Сiонською вулицею у бiк Мейдану. Вiн нiколи не мiняв свого вранiшнього маршруту. За багато рокiв, проведених у Тифлiсi, звик до гармидеру i барв схiдного базару, це було едине урiзноманiтн