Краiна Ірредента. Злодii та Апостоли (збiрник)

Роман Іваничук

Історiя Украiни в романах

Краiна Ірредента – краiна, позбавлена можливостi до самовiдтворення, до самовизначення, до самоутвердження. Увесь ii шлях – мов туго натягнута линва мiж Сициллою i Харибдою. Усе ii iснування – iсторiя моторошного балансування. Уже з самоi назви – що мов палюче тавро – свого твору Роман Іваничук розпочинае вельми нелегкий шлях до пошукiв вiдповiдi на рiторичне питання украiнськоi iсторii: чому, як трапилося, що народ, надiлений потужною креативнiстю, природним талантом, позбавлений звичайного талану?..

Полiтичний роман «Краiна Ірредента» за своею композицiею нагадуе дивний чорно-бiлий колаж з рiзних часових пластiв украiнського буття, пронизаних, мов життедайним свiтлом, прагненням – попри весь трагiзм долi – будь-що ВІДБУТИСЯ.

Повiсть «Злодii та Апостоли» начебто схожа на пораду – як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творi постае панорамна картина iсторii Гуцульщини на чотирьохсотлiтньому вiдтинку часу iз звичаями, вiруваннями, мовою та ментальнiстю горян, духовний свiт яких сьогоднi зазнав поважних зовнiшнiх змiн, проте у своiй сутi залишився предковiчним. Фабула повiстi грунтуеться на реальному життi гуцулiв, однак автор розкошуе домислом, що надае творовi романтичного шарму.

Роман Іваничук

Краiна Ірредента. Злодii та Апостоли (збiрник)

Краiна Ірредента

Мужньому борцевi за незалежнiсть Украiни,

довголiтньому в 'язневi сумлiння,

моему приятелевi Михайловi Гориню

присвячую

Роздiл перший

Михайло

Головного героя цiеi книги називатиму Михайлом, хоча вiн у своiх записках додав ще й прiзвище Безрiдний; це лiтературний псевдонiм, i я не буду так його називати, оскiльки знаю власне горде прiзвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотiв би, щоб читач виворожував, хто ховаеться за цим псевдонiмом, тих Михайлiв iз останнього поколiння борцiв за нашу Незалежнiсть було багато, всi вони чесно витримали iспит своiх сумлiнь, i ми, хто нинi скористався чином украiнських дисидентiв i мав би пишатися iхньою жертовнiстю, часто спокiйно й байдуже спостерiгаемо, як колись рельефнi постатi нашого резистансу поволi стають тiнями, iх поглинае непам'ять у нинiшньому полiтичному безладi, щойно на кiн вийшло наймолодше поколiння, майбутню дiяльнiсть якого я ще не наважувався б оцiнювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».

Мiй друг Михайло, а також я, належимо до третьоi верстви, якщо брати вiдлiк часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкiра на биковi, котрого з дрiмоти розбудило червоне марево, i вiн, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадiйному запiллi, а що обхiдних дорiг до вогнища не бачив, то помчав стрiмголов, мов той же бик на аренi, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тiльки чуе в собi болiсний хрускiт, коли в його загривок встромляеться шпага, – i так пройшли через цiле столiття три поколiння заслiплених праведною люттю борцiв, якi не зумiли уникнути смертельного удару вправного тореро.

А чи нинiшне наймолодше поколiння, навчене невмiнням дiдiв i батькiв, захоче вийти на арену, чи залишиться на своiх затишних подвiр'ях, замаених нацiональними прапорами?

Я так i спитав тодi Михайла, коли над нашим свiтом зависла, немов осiння шарга, байдужiсть i втома, й вiн вiдказав упалим голосом: «Цi не вийдуть на арену зi свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нiзащо не вилiзе зi своеi шпарки, бо вже надбав чогось у рiдному шпихлiрчику й мае чим ризикувати, а не вiдае того, що своею неучастю важить бiльшим скарбом – головою!»

Я розсердився на Михайла за його зневiру – а якоi заспiвае аполiтичний плебей, коли аристократ розхникався! – i тривалий час не навiдувався до його киiвськоi квартири, в якiй вiн, покинувши Львiв, замешкав пiд час свого депутатства: не мiг я позбутися гiркоти, що так подумав саме вiн, мученик, який за дванадцять рокiв тюрми нi разу не споневiрився… Та коли несподiвано завирував украiнський свiт i майдани заповнилися мiльйонами людей