Смерть Атея (збiрник)

Валентин Л. Чемерис

Історiя Украiни в романах

«Атей, який воював з Фiлiппом, сином Амiнти, мабуть, був господарем усiх тутешнiх варварiв» – так писав грецький iсторик Страбон. А iнший iсторик, римлянин Помпей Трог, зазначав, що Атей «на рiвних вiв переговори з Фiлiппом Македонським». Зi слiв поважних iсторикiв ми знаемо, що скiфський цар Атей, який жив у IV столiттi до н.е. був людиною, якнайменше, неординарною. І дiйсно, саме при ньому Скiфiя досягла пiку своеi могутностi. Вiйсько Атея було непереможним, нiхто не мiг встояти на його шляху. Про цю людину, про те, як жили нашi далекi предки – скiфи, розповiдае у своему романi вiдомий украiнський письменник Валентин Чемерис.

Валентин Чемерис

Смерть Атея (збiрник)

Смерть Атея

Частина перша

І прийшов Атей

Була весна 341[1 - Тут i далi дати подаються до нашоi ери.] року. Скiфський цар Атей, покоривши фракiйськi землi на захiдному березi Істру, несподiвано повернув бойових коней на пiвдень. Спускаючись вниз до моря, званого Акшайною[2 - Істр – теперiшня р. Дунай. Акшайна – iран., темний, чорний, скiфська назва Чорного моря.], чи по-грецьки Понтом[3 - Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море.], вiн почав захоплювати ще й Гетську пустелю[4 - Гетською пустелею у тi часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географiчне продовження Буджацьких степiв.]. І незбагненно було – чим вона привабила Атея? Хiба що малолюдними просторами та близькiстю до грецьких мiст? Адже степи там сухi, випаленi пекучим сонцем, висушенi гарячими вiтрами. Влiтку дощiв випадае мало, колодязi один вiд одного за денний перехiд, вода глибоко. І тiльки неподалiк гирла трав щедрiше, колодязiв бiльше. Гети[5 - Гети – одне з фракiйських племен, принаймнi близьке iм.], котрi там жили, змушенi були потiснитися i уступити прийшлим кочовикам значну частину своiх степiв, хоч i не багатих, але все ж iм рiдних. Не стомлюючись гети проголошували: перемога все одно буде за ними, адже немае у свiтi бiльшого бога, крiм iхнього бога! Але й це не зарадило – гетського бога перемiг чужий бог.

І сказав Атей, як вiдрубав:

– Немае бiльшого бога, крiм скiфського бога!

Мабуть, воно так i було. І дарма ображений гетський верховний жрець ходив, як це в них заведено, в священну печеру на горi Когайонон, що аж десь бiля Родопських гiр, i дарма там бесiдував iз своiм богом – скiфський бог вiйни все одно взяв верх. В правобережнi степи нижнього Істру, де вигинаеться вiн крутим велетенським луком, прийшов i вище грецьких мiст Томи та Істрii став велелюдним i гучним кочовищем скiфський цар Атей.

Посеред сивоi од полину рiвнини вибрали скiфи мiсце для свого бога вiйни Ареса. Оскiльки не було там анi прадавньоi могили, анi якого узвишшя, то заходилися насипати високий горб, щоб iхнього бога звiдусiль видно було, щоб здiймався вiн над кочовищем i людьми, як i належить боговi здiйматися над простими смертними. І принiс кожний воiн Атея кiлька пригорщ землi в похiдному башлику, але було iх так багато, що крута могила на очах виросла. І пiднявся на ii вершок цар Атей i встромив у землю потемнiлий залiзний меч – уособлення скiфського бога вiйни Ареса.

Мiцно вiрять скiфи у надприродну, незвичайну i непiдвладну людинi мiць зброi. Особливо залiза, котре, на iхне глибоке переконання, володiе чи не найбiльшою магiчною силою. А надто коли те залiзо гостре. Тодi, при втиканнi меча у землю, магiчна сила залiза подвоюеться, адже в такому випадку вона пронизуе або самого ворога, або дух його… Тож проштрикнувши ворожий дух i з’еднавшись iз землею, рiже прадавнiй скiфський меч степовий вiтер. Гляне скiф – хай то буде рядовий воiн, вождь чи й цар – на могилу з богом-мечем i спокiйний: на сторожi кочовища стоiть Арес. Начувайтеся, вороги, дух ваш пронизаний нашим богом!

Пiвколом бiля насипноi могили з богом-мечем на вершку виросли великi та розкiшнi царськi шатра. На передньому, найоздобленiшому, зображенi скiфи, якi б’ються з ворогами. На гостряках списiв, увiткнутих древками в землю, мають бунчуки – кiнськi хвости. Перед входом висить золота царська вуздечка – си