Генерали iмперii

Валентин Л. Чемерис

Історiя Украiни в романах

Петро Дорофiйович Дорошенко i Карл Густав Емiль Маннергейм… Що спiльного мiж ними, чому вiдомий украiнський письменник Валентин Чемерис з’еднав розповiдь про долю цих двох iсторичних постатей у одну книжку? Один жив у XVII столiттi, а другий – бiльш нiж на два столiття пiзнiше, один був украiнцем, а другий – фiном. Але якщо придивитися уважнiше, то спiльного у украiнського гетьмана та нацiонального героя фiнiв багато. Вони певний час служили iмперii, вони обидва домоглися високих чинiв у неi. Але i у Дорошенко, i у Маннергейма було в серцi щось, перед чим не спроможнi встояти анi чини, анi iмперii. Це «щось» – любов до батькiвщини. Саме заради цього i Дорошенко, i Маннергейм кинули виклик iмперii, саме цьому вони присвятили свое життя…

Валентин Чемерис

Генерали iмперii

Без права повернення

Історичний роман

Мiсто взяте, цар в полонi.

Що за славна перемога!

    Л. Украiнка

«…Различные виды употребляемой у них казни суть: повешение, обезглавливание, умерщвление ударом в голову, утопление, погружение зимою под лед, сажание на кол и т. п. По большей части преступников, приговоренных к смерти летом, не казнят до зимы: тогда убивают их ударом в голову и пускают под лед…»

    Джiльс Флетчер. «О государстве Русском»

«При попытке к бегству – догнать и уничтожить на месте!»

    Із «Днювальных записок приказа Тайных дел»

Повiсть перша

Москва – Камен

30 сiчня 1676 року в Москвi, у своiх кремлiвських палатах у вiцi 47 рокiв несподiвано помер цар Олексiй Михайлович Романов. Так, так, той самий. З яким свого часу так необережно «породичався» Богдан Хмельницький, навiть не зчувшись, як, будучи гетьманом, главою вiльноi республiки опинився у чужого царя у пiдданих, а потiм клопiт з ним мав Виговський, син Богдана Юрась i вiн, Петро Дорошенко, теж поповоював з покiйним.

Взагалi, Романови хоч i досягли в Росii найбiльшого злету – з пересiчних бояр негадано поставали царями, правда, дякуючи смутному часу, але щастя-долi чи талану, здаеться, не мали. Принаймнi на протязi перших ста рокiв свого правлiння. Казали, що вони рокованi, себто приреченi на недовге перебування в цьому свiтi. Чи фатум над ними такий тяжiв, чи недоля-невезiння iм ставили пiднiжку. А хто казав, що то рiд iхнiй гнилим був, з червоточиною, i якийсь черв’ячок, робачок отакунький, передавався з поколiння в поколiння Романовим по чоловiчiй лiнii, пiдточуючи та вкорочуючи iм вiку.

Романови довго не жили.

Михайло Федорович, недоросль боярський, якого на Земському соборi в смутному 1613 роцi обрали царем (а вiн же пручався та вiднiкувався зi сльозами – так не хотiв сiдати на трон, вважаючи, що його посилають на вiрну загибель), прожив усього 49 рокiв i як був Мишком до обрання на царство, таким, власне, й залишився. Вiдзначився в iсторii тiльки тим, що заснував правлячу династiю Романових.

А далi пiшло по низхiднiй.

Згадуваний син його Олексiй, хоч на тронi й просидiв нiби ж немало – тридцять один рiк (1645—1676), але прожив ще менше батька – 47 рокiв. Вiдомий в iсторii головно тим, що був батьком Петра I, прозваного Великим, а найбiльшим його досягненням на царюваннi вважаеться т. зв. «возз’еднання» Украiни з Росiею. Ще б пак! Олексiю Михайловичу за рахунок Украiни вдалося значно розширити свое царство – майже на дурничку, якщо не рахувати кiлькох обiцянок, виданих наiвним i довiрливим малоросам, та ще завдяки полiтичнiй похибцi чи недалекоглядностi великого Богдана.

Олексiй Михайлович, прозваний, до слова, Тiшайшим, вiдзначився ще й деякими капризами-химерами, що потрапили навiть в архiвнi документи. Але тi його дивацтва швидше були вiд невiгластва. Ось один з прикладiв. Житель Арзамаса, якийсь Савка Федоров i його однофамiлець, селянин Івашка, в’iжджали разом в Москву через Яузькi ворота i знiчев’я грали на балалайцi. За гру на балалайцi прибульцi й були в один мент схопленi препильною вартою i вiдправленi яко злочинцi в Стрiлецький приказ, де iх добряче для порядку висiкли й вiдправили до Сибiру на заслання. А рiч у тому, що Олексiй Михайлович (може, тому й Тiшайший) терпiти не мiг гри на б