Ольвiя

Валентин Л. Чемерис

Історiя Украiни в романах

Що важливiше: доля народiв, подii, з яких потiм твориться Історiя, або ж доля однiеi людини, ii почуття та думки? Минають тисячолiття, а певноi, однозначноi вiдповiдi нема, i навряд чи коли ця вiдповiдь буде… Отак i в романi вiдомого украiнського письменника Валентина Чемериса «Ольвiя» йдеться про конкретну i важливу iсторичну подiю – вiйну мiж скiфами та могутнiм перським вiйськом царя Дарiя, що вiдбувалася наприкiнцi VI столiття до нашоi ери. А на тлi цiеi вiйни розгортаеться iсторiя короткого i трагiчного життя юноi гречанки Ольвii, яка заради союзу зi скiфами iде замiж за скiфського царя Тапура.

Валентин Чемерис

Ольвiя

Частина перша

Роздiл перший

Я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..

Цей молодий скiфський вождь – зухвалий i хвацький – так i сказав iй, загадково посмiхаючись:

– Дочка грецького архонта хай не хвилюеться. Клянусь бородою Папая: в степах за Борисфеном я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..

Ольвiя з подивом глянула на нього, стрiлася вiч-на-вiч iз ним, людоловом iз диких степiв. І побачила у його насмiшкуватих зiницях якесь дiвча – злякане, розгублене i геть беззахисне, побачила i з жахом збагнула, що то ж вона…

– Нi… нi… – квапно виставила наперед руку, наче хотiла нею захиститись вiд його недоброi, як iй здалося, посмiшки. Та чорнi хтивi очi вождя, повнi блиску i ще чогось незбагненного, iй не знаного досi, несклiпливо дивились на неi. І вона опустила руку. І – дивно! – на якусь мить iй навiть здалося, що вiн добрий. Чи просто вона хотiла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмiшка на сухих устах! Та спружинена свавiльна сила, що так i била з нього! Той вiдвертий i нахабний погляд неприборканого i невтримного кочовика!

– Ти… хто?.. – для чогось запитала вона. – Людина чи…

– Нi, я – скiф! – Грався вiн трихвостим нагаем, вiд удару якого репалась шкiра i на людинi, i на тваринi. – А скiфи дужчi за всiх людей. Першими це вiдчули на своiх шиях кiммерiйцi, якi колись жили у цих краях. Скiфи прийшли, збороли iх i зробили iхнi степи своiми. А край цей кiммерiйський назвали Скiфiею.

– Не хвалися, – сказала вона мружачись. – Я чула, що скiфiв iз Азii витiснили племена массагетiв. Вiдходячи, скiфи перейшли рiку Аракс, довго тiкали… ну, вiдходили, аж доки потрапили в землю кiммерiйську.

– Хто кого тiснив, нас массагети чи ми массагетiв, хай про те не турбуеться дочка грецького архонта, – стримано вiдказав вiн, а iй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. – Бо звiдтодi, як ми прийшли сюди, у степах на схiд i на захiд вiд Борисфену, на пiвдень i на пiвнiч, немае люду, сильнiшого за нас. І доки в небi сяе Колаксай[1 - Колаксай – цар-сонце (скiф.).], а на землi тече Арпоксай[2 - Арпоксай – владика, повелитель вод (скiф.).], ми – скiфи! – володарi усiх тутешнiх родiв i племен[3 - Наприкiнцi II – на початку І тисячолiття до н. е. Пiвнiчне Причорномор'я населяли найдавнiшi з вiдомих пiд власною назвою племен – кiммерiйцi. За Геродотом скiфи жили в Середнiй Азii, iх потiснили массагети – одне з найсильнiших скiфських племен, i вони, прибувши в Пiвнiчне Причорномор'я, захопили кiммерiйськi землi. Сталося те, якщо вiрити письмовим джерелам, у VII ст. до н. е.]. І дочка грецького архонта хай не боiться, iдучи до нас. У саiв[4 - Саями називали себе царськi скiфи (давньопер.).] ii життя буде в повнiй безпецi.

А iй стало лячно.

Ой мамочко, до кого ж вона потрапила!

І вiд того ляку в грудях наче грудка закрижанiла. Пропало ii життя! І нiхто не порятуе нi силою, нi словом.

Та зусиллям волi вона зборола в собi той ляк i вiдверто розглядала його, так вiдверто, як не подобае дiвчинi безсоромно дивитися на чоловiка, але хай… Все одно вже… А так вiн хоч не буде тiшитись, що вона злякалась, що душу ii тiпае дрож вiд одного його погляду…

Вiн зовсiм не був схожим на тихого i сором'язливого Ясона. Нестримний i гарячий, очевидно, жорстокий, свавiльний, хитрий i пiдступний, вiн наскрiзь пронизував, пропiкав ii чорними очима. На ньому блакитна куртка, оторочена хутром соболя, гостроверхий башлик iз золотим шишаком, з-пiд якого вибивает