Твори

Марко Вовчок

Марко Вовчок – талановита письменниця Марiя Олександрiвна Вiлiнська вiдiграла велику роль у становленнi украiнськоi реалiстичноi прози. Росiянка за походженням, вона написала багато творiв украiнською мовою. Їi героiнi жiнки-крiпачки, добрi, розумнi, лагiднi, попри приниження, безправнiсть, знедоленiсть сподiваються хоча б на краплинку жiночого щастя.

Марко Вовчок

Iнститутка. Оповiдання

Iнститутка

Т. Г. Шевченку

I

Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так i мое лишенько. Якби менi за кожною бiдою моею плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде – охае та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неi… та треба ж колись i перестати.

За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, – було, каже панi гнiваючись, – не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати".

Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучае, було, та робота, докучае, – аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуемо.

А як коли, то, було, звеселiемо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуемось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга iй одморгуе; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, – крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляемо!

У староi панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Киевi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до староi листи шле; а стара тii листи щодня вичитуе, – i попоплаче над ними, i попосмiеться. Коли пише унучечка, щоб уже приiздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваемось! Панночка буде!

Стара панi немов одужала: коливае з кiмнати до кiмнати, виглядае у кожне вiконце на шлях i нас туряе за село дивитись, чи не iде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що ii виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкае в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!

Квiток, було, назриваем та позаквiтчуемось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаемось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаемо, – та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!

II

Дiждали панночки, приiхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здаеться, i не змалювати такоi кралi!.. Стара як обiйняла ii, то й з рук не випускае; цiлуе, й милуе, та любуе. I по кiмнатах водить, усе показуе, усе розказуе; а панночка тiльки обертаеться туди-сюди та на все цiкавим оком спозирае.

Посадовила ii стара за стiл. I плаче, i радiе, i розпитуе, i частуе: "Може, тобi того з'iсти? може, того спити?" Наiдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неi, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаемо, що то панночка говоритиме, – чи не дiйдемо, якi там у неi думки, яка вдача, звичай.

– Яковось-то жило