Гетьманський скарб

Юрiй Мушкетик

Історiя Украiни в романах

У романi «Гетьманський скарб» письменник дослiджуе проблему пошуку легендарного скарбу наказного гетьмана Полуботка. Подii роману показанi очима молодого козака Івана Сулими, закоханого в Улясю – дочку гетьмана Івана Скоропадського. Палке кохання, насильницька розлука закоханих, таемнi та випадковi зустрiчi, страждання, сльози – i все це на тлi тяжкоi полiтичноi боротьби украiнського народу в ХVІІІ столiттi, пiдступiв, зрад, смертей i пошуку головного скарбу – духовного.

Юрiй Мушкетик

Гетьманскiй скарб

Частина І

Гетьманiвна

Кажуть, мудрiсть виростае з печалi. Печалей я мав багато, але мудростi вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочинаеться з радостi? Але радiсть скороминуща, вона затуманюе розум, робить людину слiпою. Ми живемо в очiкуваннi ii, страждаючи. Здебiльшого одне народжуе iнше. З найбiльшоi радостi постае найбiльша печаль, яка iнодi позначае все наше життя.

Саме так сталося зi мною.

Розпочалося ж усе буднього ранку-початку червня 1717 року в Глуховi на вулицi Дергачiвськiй, де, притiнений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з рiзьбленими вiконницями та рiзьбленими дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк у купця Затирного ось для таких оказiй, як ця, – коли полковник приiздив до гетьманськоi столицi за велiнням Генеральноi канцелярii або у власних справах. У вузенькому, вiдгородженому вiд вулицi високим тином, зарослому кучерявим морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори. Оце i все обiйстя: нi саду, нi городу, нi палiсадника – дiм для тимчасового мешкання. У дворi притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблi возiв були задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi.

Помiж голобель на кiлках тину висiли великi юхтовi чоботи, бiля них стояв босий кучер Охрiм i мастив iх квачиком, отож i пахло на все подвiр'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку однiеi з комор i тихенько награвав на скрипцi. По стрiсi сусiдньоi комори походжало з десяток голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори, – я насипав туди крихт iз хлiба, – але спурхнути вниз боялися – здичавiли. Я – це Іван Сулима, син генерального хорунжого Івана Сулими, внук гетьмана Івана Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно мiцно вгрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка. Одначе мене нiколи не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi моi товаришi, спудеi Киiвськоi Академii, я не здобував та не обороняв у вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабишiв та бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до справжньоi, довготривалоi вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть у набiгах на знаменитi сирецькi баштани, – на це останне й суперiнтендант Академii, i сам префект дивилися крiзь пальцi.

Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi «Славмо Царя Пiднебесного», грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пiiтицi. Цiеi весни успiшно скiнчив клас пiiтики й перейшов до класу риторики. Приiхав до батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi моi книги й замкнув до великоi, ошпунтованоi залiзними штабами скринi. Вiн i ранiше не шанував Академii, не обминав ii клином, а того дня, погомонiвши зi мною, почав йойкати i кричати, що та «дурисвiтська Академiя» вибила з моеi голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного воiна, котрий якщо не сягне дiдовоi слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побираеться попiдвiконню, чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всi оцi шаблi, бул-димки, посрiбленi ронди. І за вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Киiвську Академiю, декотрi потерли