На брата брат

Юрiй Мушкетик

Юрiй Мушкетик – вiдомий майстер сучасноi украiнськоi прози, лауреат Державноi премii iм. Т. Шевченка, автор багатьох повiстей та романiв, серед яких е твори, присвяченi iсторii нашоi краiни: «Жовтий цвiт кульбаби», «Яса», «Гетьманський скарб», «На брата брат» та iн. У романi «На брата брат» вiдтворено подii, що розгорталися в Украiнi за часiв гетьмана Виговського, коли пiсля смертi Богдана Хмельницького боротьба за державну незалежнiсть вилилася у братовбивчу вiйну. Через долi героiв роману братiв Журавок автор зображуе страшну трагедiю цiеi вiйни: люди однiеi кровi стають ворогами – брат iде на брата – i голови своi кладуть, не здобувши нi слави, нi волi, нi правди.

Юрий Мушкетик

На брата брат

I

По вичахлому опiвнiчному небу, гнанi тягким верховим вiтром, мчали довгi, схожi на химернi рибини, хмари, й кругла дiжа мiсяця то ховалася за них, то знову викочувалася на небесну оболонь. Те мiсячне кружало було велике-превелике, здавалося живим, велетенською мордою, котра дивиться й бачить, думае i знае щось, невiдоме людям. Мiсячне сяйво було зелене, ядуче, i в ньому пливли кудись у безвiсть левади, високi осокори, соннi хати, а в них пливли люди, самi не вiдаючи куди, навiки вiдданi на волю вищих, невiдомих iм сил. Мiж хмар миготiли цвяшки-зорi, вiстрями до землi, й по однiй кресонуло небесне кресало, вона зiрвалася, шугонула до землi за розмитий обрiй. На краю села на пласкому горбi, над схованою в очеретах та пожухлих осоках рiчечкою стояла стара розсадиста, перекрита свiжою соломою хата з новеньким дерев'яним пiвнем на димарi, вже вшушкана на зиму в загату з просяноi соломи, так що з чотирьох круглих шибок двох ii вiкон виднiлося по двi, й коли в них заглядав мiсяць, то бачив бiлий латаний убрус столу, убоге хатне начиння, двi шаблi та двi рушницi на кiлочку бiля дверей, червоних павичiв на бiлому коминi й рядок дитячих голiвок – бiльших, менших, ще менших – на довгому дерев'яному полу пiд жердкою, а бiля них чорняву, у важких косах голову матерi. И чотири чоловiчi постатi бiля печi на засланих рядниною, розперезаних кулях соломи.

На тину пiд хатою поблискували лисини горшкiв та гладущикiв, перекреслила подвiр'я тiнь кажана, посеред двору, важко вронивши на землю голоблi, дрiмав вiз, й не прокинувся на скрип у левадi iншого воза, також господарського – злодiйськi вози не скриплять, – на польовому озерцi перегукувалося перше перелiтне птаство. Терпко пахло сухою нехворощю, грушами-гниличками, повiви вiтру доносили з лугу прогiркло-медовий пах пiзнього дрiбноцвiту, але всi тi запахи перебивав неприемний, кислий запах вимочених конопель, якi стiйма сохли пiд клунею. В лозовiй кошарi бiля неi ремигала пара гнiдих волiв.

На яблунi за хатою продиркотiв пiвнiч молодий пiвник, йому заокселентував iнший, теж молодий, теж трiскучий, i, немов сердячись на таку митецьку недосконалiсть, у хлiвi вивiв свое високе, чисте, дзвiнке крещендо старий досвiдчений пiвнячий дискант. И тодi, неначе за його покликом, з кропив'яноi та нехворощаноi шалини пiдвелася низенька, в куцому, пiдбитому хутряною опушкою жупанi та пласкiй, з вiдворотами, шапцi постать i, злодiйкувато озираючись, почалапала до причiлка хати. Вона вклякла на колiна бiля загати, видлубала з кишенi штанiв трут та кресало й, далi озираючись, поспiшливо заклацала сталевою дужкою кресала по каменю. Клацала та клацала, але чи вiдвiльгла губка, чи зiтерся ii нагорiлий край, трут довго не займався. Іскри сипалися снопами на синiй жупан, на червонi шаровари, й тремтiли палiевi руки, й тремтiла, здригалася його душа, але вiн i далi тнув блискучим сталевим жалом по кременю. Врештi червона iскра вхопилася за край губки, палiй задмухав на неi витягнутими губами, замахав рукою, роз'ятрюючи ii, й вона знавiснiла, зажеврiла, заблимала хижим оком, освiтила блiде, зi зведеними судомою вузькими бровами обличчя та крайок просяноi загати, пiдпертоi вербовим кiлочком, i тодi скрючена, кiгтиста рука тицьнула трут у загату. Там задимiло, затрiщала просянка, але вогнем не бралася. Палiй зяпнув ротом, перебрав трут у лiву руку, а правою почав дерти з хутряноi опушки