Самум (збiрник)

Марина и Сергей Дяченко

Вона – сучасна вiдьма-авантюристка, ворожить та знiмае порчу, але вiрить тiльки в грошi. Вiн – демон, що вселився в неi.

Вона – одержима. Вона – гонча.

Вiн – жорстокий хозяiн.

Двое ненавидять одне одного й пов'язанi спiльною мисiею. Варто хоч раз помилитись, спiзниться, прорахуватись – i вiдьма, i демон потраплять в пекло. Але в такiй складнiй працi помилка – всього лише питання часу…

В нову книжку Марини та Сергiя Дяченко, крiм романа «Одержима», увiйшли також новi повiстi та оповiдання: «Електрик», «Самум», «Жук».

Марина та Сергiй Дяченки

Самум

(роман, повiсть, оповiдання)

Одержима

Роман у чотирьох iсторiях

Історiя перша

Демон

– Хто мае владу над частиною, той мае владу над усiм. Це основний закон магii.

Курилися пахощi. Щирився череп на парчевiй скатерцi. Щiльно затягнутi штори й рами ледь пропускали рев шумноi вулицi. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освiтив фотографiю: чоловiк близько сорока рокiв на тлi БМВ. Машина гарна, власник – нi: хамувата посмiшка на круглому гладкому лицi, тонкi губи, маленькi очицi.

– Хто мае владу над образом, той мае владу над плоттю…

Блиснули в тьмянiм свiтлi леза ножиць. Вiдокремили людську фiгурку вiд БМВ, вiд кущiв на задньому планi, вiд неба, брукiвки й тротуару; втративши машину, чоловiчок став жалюгiдним, i навiть хамувата посмiшка вилиняла.

– Образ переходить у тiнь, тiнь розсипаеться попелом… – пальцi з довгими чорними нiгтями захопили фiгурку й пiднесли до вогню. Голова спалахнула першою, i посмiшка зникла. Клiентка, й так блiда, зiщулилась i прикусила губу.

– Не бiйся! – таемничий грiзний голос на секунду полагiднiшав. – Нiчого з ним не станеться. Полюбить тебе – i край!

Вiдьма опустила палаючий папiр на блюдце, дiждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попiл у формочку. Нахилила свiчку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, вiск каламутнiшав i втрачав прозорiсть. На столi, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.

– І забуде раб Божий Олександр усiх своiх жiнок, – голос пiдвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тiльки рабу Божу Свiтлану, й очима, й серцем, i тiлом, i душею…

Клiентка аж нахилилася вперед, i стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.

Чорний нiготь пiдчепив фiгурку, пальцi не без зусиль вивiльнили лялечку з форми. Плавився вiск; з окремоi грудочки вiдьма спритно злiпила генiталii. Фiгурка виявилася занадто малою для такоi пишноти, однак нi вiдьму, нi клiентку це не збентежило. Вiдпавши раз i вдруге, деталь досить-таки косо закрiпилась на восковому тiлi.

– Зi здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повiдомила вiдьма. – Лiкуватимеш.

– Полiкую, – клiентка дрiбно закивала.

– І щось печiнка його менi не подобаеться, – довгi пальцi покрутили фiгурку так i сяк. – А ти!

Клiентка пiдстрибнула на стiльцi.

– Покинь курити! – чорний нiготь викривально вп'явся iй у груди. – Не можна тобi курити!

– Покину, – блiдими губами пообiцяла клiентка.

– А тепер iди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Грошi залиши на порозi!

– А… – тихо пискнула клiентка.

– Двiстi баксiв. Залишиш бiльше – здiйсниться скорiше.

– Д-дякую… – клiентка зiсковзнула зi стiльця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли менi ждати?

– Вiн тобi зателефонуе. Сама не набивайся. Приiде до тебе, у ноги впаде.

Застрягши мiж надiею та сумнiвом, тiтка нiяк не могла пiти; стiл, накритий церковною парчею, раптом дрiбно затрясся, наче кришка на киплячiй каструлi. Клiентка позадкувала.

– Бачу!

Тремтлива рука випустила довгий палець iз чорним нiгтем, нiготь вказав у куток – у пiвморок:

– Бачу! Он вiн!

Клiентка метнулася до виходу. Через частку секунди вiд неi лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не змiг до решти вбити навiть дух ладану. Стiл iще якийсь час дрижав, зловiсно й моторошно, потiм вiдьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхiднi дверi; вiдьма потяглася так, що з'iхали до лiктiв рукава широкоi бiлоi хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свiчку. Розсунула штори, впускаючи до кiмнати свiтло, вiдчинила