Печера

Марина и Сергей Дяченко

Дiя роману Марини та Сергiя Дяченкiв «Печера» вiдбуваеться в мiстi, в якому нема злочинiв i замкiв на дверях. Ідеальний варiант суспiльства? Так, але тiльки на перший погляд. Тому що свiдомiсть мешканцiв цього мiста роздiлена. Удень вони живуть у реальностi, яка регулюеться звичайними нормами i правилами. А вночi до iх «послуг» Печера – свiт поза свiдомостi, який наповнений дивними i жорстокими створiннями. Прокидаючись зранку, мешканцi мiста розумiють, що у свiтi Печери вони реалiзують усi своi потаемнi бажання, якi забороненi у свiтi реальному. Але де проходить межа мiж свiтами? І чи е вона взагалi?…

Як завжди, Дяченки, майстерно пiдкоряючи захоплюючим сюжетом, ставлять перед читачами фiлософськi питання, вiдповiдь на якi кожен повинен знайти сам…

Марина та Сергiй Дяченки

Печера

Роздiл перший

…Вона була безтурботна.

Вуха ii, схожi на половинки великоi мушлi-перлiвницi, легко рiзнили звуки вiд згукiв; шерехи, накладаючись на дзвiн крапель, вiдлунювали вiд стiн, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в заростi моху, незлiченно повторювалися, вдаряючись об стiну. Звуки – ниточки, що заповнюють простiр Печери, – зараз усi були тонкi, нечастi й цiлком безпечнi. Шарудiли у вологих щiлинах комахи, ледь чутно шелестiла повiльна рiчка, а на цiлий ярус нижче парувалися два дрiбнi тхолi. Спокiйне дихання Печери; цiлковитоi тишi тут не буде нiколи. У цiлковитiй тишi царна почувалась би слiпою.

Вона постригла вухами, неквапливо, iз задоволенням перебираючи ниточки знайомих безпечних звукiв; тодi пiдвела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води.

Кам'яне склепiння тут губилося в темрявi. Мерехтливi лишайники не освiтлювали, вони ледь свiтилися самi, позначаючи стiни та схили зеленуватими нерiвними плямами. Царнi було байдуже до дикуватоi привабливостi залу – вона чула воду. Найпрекраснiший з усiх вiдомих iй звукiв.

І вона схилилася над темною поверхнею i насамперед побачила себе – мiнiатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на макiвцi. Плетиво ледве чутних звукiв знову запевнило ii, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися свiт по той бiк водяноi плiвки – далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очiкуючи, самосвiтнi камiнцi серед звичайноi гальки, пасма цупкоi пiдводноi трави…

Далi була чорна морда, вся, здавалося, з самих тiльки iкластих щелеп.

Слух повiдомив ii про небезпеку надто пiзно. Хижак умiв обманювати звуки; величезне тiло, що досi зливалося з камiнням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а ii вуха й досi не чули смертi.

Час, необхiдний звiровi для вбивства, був незмiрно менший за час, вiдпущений царнi на думку про втечу. Тiльки на думку, бо це не був анi товстом'ясий барбак, анi жадiбний схруль.

Хижак був – сааг.

А сааги не хиблять.

Царна може побачити саага тiльки раз у життi.

Проте завжди впiзнае.

М'язи, що вiдповiдають за дихання, встигли скоротитись.

Видих…

Прорвана поверхня води гойдалась, i бризки, якби вони були, ще б висiли в повiтрi; проте сааги на здiймають бризок.

І нiколи не хиблять.

Цей – схибив.

У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, – ратички царни ковзнули на гладенькому каменi. І вона рефлекторно зробила рух, до якого ii паралiзована жахом голiвка не додумалась би нiколи. Просто не встигла б.

Вона сахнулась – i щелепи саага, iдеальне знаряддя для перегризання ший, зiмкнулися не там, де мали.

І замiсть гарячоi кровi в пащу хижаковi полiзла густа, пишна, цупка вовна ii манишки, а ця царна була особливо кудлата.

Частка секунди – вона бачила просто перед собою його каламутнi, скаженi, широко посадженi очi.

Потiм iнстинкт, що дiяв окремо вiд ii бажань, скинув вовну. Залишив хижаковi як викуп. Як жертву. Усi царни вмiють жмутками скидати вовну, i чимало якi з них завдяки цьому довше живуть.

Може, сааг поперхнувся ii манишкою. Може, вiн просто не повiрив у те, що сталося, – бо царна бачить саага тiльки раз, единий раз у життi!..

Однак за мить вона вже мчала, i цокiт ратичок об камiння метався по Печерi, вiдбивався вiд стiн i вказував утiкачцi просвiти й щiлини