Мисливськi усмiшки (збiрник)

Остап Вишня

«Мисливськi усмiшки» вiдомого украiнського письменника Остапа Вишнi вже понад пiвсторiччя веселять нас – читати iх без смiху неможливо. Герой цих оповiдань – кумедний, трохи дивакуватий у своему священнодiйствi збирання на полювання, в очiкуваннi зайця або лисицi, в поверненнi додому – здебiльшого без здобичi або i без рушницi чи шапки. Але завжди вiн iронiчний до себе, доброзичливий i наiвний, як дитина. І головне для нього – не трофей, а спiлкування з природою.

Остап Вишня

Мисливськi усмiшки (збiрник)

Моя автобiографiя

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi…

Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маетковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш – i ростеш собi помаленьку.

Так ото й пiшло, значить: iси – ростеш, потiм ростеш – iси.

Батьки моi були як узагалi батьки.

Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.

Глибшоi генеалогii не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаеш у баби (батьковоi матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд iх не було.

Про материну рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матерi:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити.

А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi.

За двадцять чотири роки спiльного iхнього життя, як тодi казали, послав iм Господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди дiти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.

А письменник – нi. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дiрка дiваеться, як бублик iдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от коли пригадаеш життя свое, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.

Пiдскочать отi явища – i записала людина.

Головну роль у формацii майбутнього письменника вiдiграе взагалi природа – картопля, коноплi, бур’яни.

Коли е в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплi – амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.

І це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба iй дадуть як слiд подумати?

Зразу ж мати пужне:

– А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?

І натхнення з переляку розвiялось.

Тут i стае в пригодi картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на пiдметi – коноплi. Сядеш собi: вiтер вiе, сонце грiе, картоплиння навiвае думки.

І все думаеш, думаеш, думаеш…

Аж поки мати не крикне:

– Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!

З того ото й