Покохати вiдьму

Костянтин Когтянц

Новий роман Костянтина Когтянца «Покохати вiдьму» на перший погляд написаний за традицiями героiчного фентезi. Але тiльки на перший погляд! Насправдi автор викладае сюжет так, наче законiв i канонiв жанру взагалi не iснуе. Тут немае демонiв-iмператорiв, герой не здобувае корону, не намагаеться завоювати чи порятувати свiт. Вiн просто покохав жiнку… Однак не звичайну жiнку, а чаклунку. Щоправда, вона, м"яко кажучи, зовсiм не вiдповiдае стандартним уявленням про чародiйок… М'яко кажучи!…

Костянтин Когтянц

Покохати вiдьму

Зауваги перекладача

Стародавнi iспанськi драми зазвичай закiнчувалися словами «Даруйте авторовi його помилки». Як перекладач, я повинен почати з цього прохання.

Якщо Ви, читачу, знайомi з текстами, написаними давно та далеко, – наприклад, середньовiчними китайськими, – то напевно знаете, що такi письмена вимагають примiток мало не до кожного абзацу.

Труднощi, викликанi намаганням поеднати точнiсть з доступнiстю, зростають у багато разiв, коли йдеться не про iншу краiну, хай навiть далеку, а iнший свiт! – i тi мови, граматика яких побудована на принципах, котрi навiть викласти в наших поняттях i то важко.

На додаток до всього, авторовi бiльшоi частини тексту (iм'я якого, до речi, Хайнлорiтайн, для друзiв – Хайнлорi) на момент початку подiй було щось близько чотирнадцяти-п'ятнадцяти рокiв (достеменно вiн i сам не знав). Хайнлорi намагався зобразити подii так, як вiн тодi iх бачив, i викласти iх у тих термiнах, якими користувався тодi, а я – передати колорит його мови.

На жаль, i те, i друге – особливо друге! – вдаеться далеко не завжди.

Так що даруйте менi моi помилки.

Роздiл перший

Панi та приятель. Ящiр також попався

Я помер двiчi.

Перший раз – коли вигнали. Людина без клану мертва. Хто зустрiне, той заб'е (як сама не пропаде). Траплялося – приймали вигнанцiв у Громаду вiльних мисливцiв. Але ж не зрадникiв. Я – вiрний, та як чужим доведу, коли своiм не змiг?

…Перше вогнище було, звiсно, на океанськiм узбережжi, бiля устя Щучоi рiчки. Ну, а що нам звiсно, то й ворогам також. Не стали вони вдень до берега виходити, вивiдачiв вислали. Висадили iх десь за мисом. Тi шпигуни хлопцiв на першому вогнищi перерiзали, а про наше, друге, – не знали. Вiдстань вiд берега до селища така, що трьох вогнищ, начебто, й не потрiбно. З Шолом-гори берег видно, з селища гору видно. Вони й не гадали, що друге вогнище ранiш буде, нiж на вершинi. Наше звалося другим, а насправдi – запасне перше. Й п'яти тисяч крокiв немае вiд берега.

Я схопив старшого за руку.

– Весла б'ють! Три галери!

Вiн же знав: як я чую, так i е. А друзi поночi в чужу рiчку не лiзуть.

– Пiдпалюй!

Сигнальне вогнище пiдпалити просто, раз-два-три – й шугонуло полум'я, ну а ми – на стежку. Свое зробили, тепер щезнути в тайзi…

– Демони пекла!

Не горить вогнище на Шоломi, не горить… Зараз. Ну зараз же… Та що ж вони, демони, – сплять?! Гавкiт собаки. Звiдкiля? Ясно звiдкiля! Вони, тi, хто першу заставу вирiзав, зараз мчаться до нашого вогнища, щоб його загасити – пiд ногами ж пiсок! – а собака слiд вiзьме.

– Прогнiвали ми богiв, Вождь – дурень!

Ранiш на кожному вогнищi було по жменi воiнiв, а не лише на першому. Та новому Вождевi стало шкода стiлькох годувати.

– Давай на гору! Стiй! Ножа свого давай сюди!

Бiднi ми обидва, але в мене, крiм сокири, i нiж бойовий е, вiтчим дав… – старшого так потiм i знайшли, з моiм ножем у руцi. Я бiг так, як нiколи нi до, нi опiсля. А коли вже на Шолом лiз, там спалахнуло. На судi вони все навпаки заявили. Нiхто, бачте, не спав, обидва сидiли та дивилися, запалили вiдразу, я зрадив та втiк. Казав я, що незграбно брешуть, меч сують за халяву.

Перекладач. Вислiв, аналогiчний нашому «Нi в якi ворота не лiзе» (за халявою носять бойовi ножi).

…Де це бачили, де таке чули, щоб людина проспала ворожi галери, а потiм вогнище запалила? Коли кораблi цi пройшли давно? А нiж? Чого б це я його, втiкаючи, залишив? Проте плутано говорив. Та й iх двое. Та й Нотiвар, iхнiй молодший, перший заводiяка серед молодi клану, – таким вiрять легше. Та й Вождю був потрiбен зрадник, аби про його поми