Подзвiн з-пiд води

Валентин Терлецький

Валентин Терлецький – сучасний украiнський письменник, поет, лiтературний критик, журналiст, музикант, композитор, лiдер вiдомоi рок-групи «Декаданс». У видавництвi «Фолiо» в 2008 роцi вийшов його перший роман «Рок-н-рол, стакан, кохання», який став одним з переможцiв конкурсу мiського молодiжного роману «Графiтi». Роман «Подзвiн з-пiд води» е вже п’ятим у творчому доробку В. Терлецького. Вона – молода жiнка, життя якоi втратило сенс пiсля загибелi в аварii коханого. Вiн – молодий чоловiк, у якого страшна хвороба вiдiбрала кохану дружину. Мiсце iх зустрiчi – кабiнет психотерапевта, де зiбралися люди, яким довелося пережити жахливу трагедiю – втрату близькоi людини. Чи зможуть цi двое знову вiдчути себе щасливими, покохати одне одного, чи цим вони зрадять свое кохання i приреченi до самоi смертi жити одними спогадами про втрачене щастя, коли життя – то вже не життя, а лише подзвiн з-пiд води…

Валентин Терлецький

Подзвiн з-пiд води

1

Похмурий чоловiк у темному пожмаканому костюмi нервово колупався в носi, при цьому щось постiйно мугикаючи собi пiд нiс. Зрiдка вiн зупинявся поглядом на комусь, i тодi його палець тривожно завмирав бiля розверстоi нiздрi. Чоловiк кiлька секунд напружено вдивлявся в новий об'ект спостереження, а потiм раптово знову починав колупатися в носi й мугикати з новою силою. І так аж до наступного разу – коли його погляд черговий раз зупинявся на комусь iншому з групи.

Товста, наче розпластана в просторi жiнка в кумедному капелюсi мертвою хваткою тримала обома руками великий пакет, який неприемно шелестiв на всю кiмнату i змушував iнших пацiентiв знервовано оглядатися на неi. Помiтивши це, вона напружено застигла, закусивши велику нижню губу, наче ii й зовсiм не iснувало на цьому свiтi, але за мить з ii кутка знову долинуло вiдразливе шелестiння полiетилену, привертаючи небажану увагу.

Двометровий худючий молодик у велетенських попелястих окулярах i з давно не чесаним волоссям весь час сновигав по кiмнатi, не знаходячи собi мiсця. Вiн пробував сiдати на рiзнi стiльцi, але одразу пiдскакував з них, наче його вкусила якась невидима iстота, i, злякано озираючись, поспiшав до iншого стiльця. Там iсторiя повторювалася знову, i так кiлька разiв по колу.

Красива чорноволоса жiнка невизначеного вiку в шкiрянiй лакованiй куртцi i таких же штанцях до колiн спокiйно читала маленьку книжечку, на обкладинцi якоi гордовито красувалося: «Статевi стосунки пiсля розлучення: бути чи не бути?». Вона нi на що не звертала уваги, жадiбно перегортаючи сторiнку за сторiнкою, неначе поставивши собi за мету обов'язково дочитати цю книжку саме зараз, до початку роботи групи.

Бiля входу сидiв, поклавши ногу на ногу, зовсiм молодий хлопець, особливо нiчим не примiтний, хiба що роздовбаними i брудними кросiвками. Анi на мить не вiдриваючись вiд свого мобiльного телефону, вiн клацав великим пальцем по клавiатурi i з переможним виглядом вiдправляв комусь численнi СМС-ки. Йому тут-таки приходили меседжi у вiдповiдь, i щоразу, прочитавши чергове послання з того боку невидимого комунiкативного простору, вiн крiзь зуби шепотiв маснi матючиння, якi було чутно на всю кiмнату.

Поруч з хлопцем сидiла, наче натягнута струна, молода жiнка у чорному в'язаному костюмi. ii погляд давно завмер на однiй точцi десь на стелi, а по гарному блiдому обличчю повiльно стiкали поодинокi сльози. Вона й не думала iх витирати, бо, вочевидь, знаходилася зараз дуже далеко. Далеко вiд усього на землi. І кожен, хто дивився на неi, бачив, як крiзь ii блакитнi очi по краплинцi витiкала поранена душа.

Був у цiй групi й новенький – Антон. Це було його перше вiдвiдування групи. Вiн байдуже спостерiгав за всiм, що тут вiдбувалося, а в його головi пульсувала одна-едина думка: навiщо вiн тут? Це добре читалося на його смаглявому обличчi, по якому бурхливими хвилями прокочувалися виразнi схiднi вилицi, а блiдi губи були стиснутi в тонку нервову лiнiю. Його очi, в яких колись однiеi митi потонув всесвiт, мовчали.

Нарештi дверi до кабiнету лiкаря прочинилися, i з них до загальноi кiмнати буквально випурхнув Олег Петрович –