Арнольд, з яким я свого часу жив в однiй квартирi

Артем Чех

«…Менi нiколи не було з ним нудно. Вiн був охочий до рiзного роду розповiдей. Я йому вiрив, адже нiчого надзвичайного вiн не розповiдав, лише звичайнiсiнькi iсторii з дитинства або курйози, якi з ним траплялися. Або анекдоти, учасником яких був його дядя, фермер з Каховки. А ще вiн не був проти того, аби я жив у його квартирi. Я прибирав – у мене був до цього хист, мив посуд, готував iсти, годував кота, поливав кактус, коментував ЖЖ його коханок…»

Артем Чех

Арнольд, з яким я свого часу жив в однiй квартирi

І

– …так от, коли я займався в театральному гуртку, мене викликала завуч моеi школи i спитала, чи зможу я пiдготувати якийсь театральний номер, невибагливий етюд, ну, я не знаю, щось таке, простеньке. Пiдготувати i виступити на шкiльному вечорi. Звичайно, вiдповiв я. Завуч вважала мене талановитим хлопчиком i нiскiльки не сумнiвалася в моiх здiбностях. Я два днi вигадував етюд, потiм ще тиждень його репетирував перед дзеркалом. Тато дивився на мене як на придурка, але я знав, що я роблю, i знав, що в будь-якому випадку маю не пiдвести завуча i всю школу. Своiм етюдом я намагався показати людину, яка не може зачесати неслухняне волосся, i я, уяви собi, вiрив, що менi це вдаеться. За день до шкiльного вечора проходила генеральна репетицiя, куди я не з'явився, а тому нiхто не мав змоги спинити мене i вмовити не робити вiдвертих дурниць. Менi було дев'ять, i я був надто самовпевнений. Уже перед самим виступом я почав трохи нервувати. Коли конферансье, учениця з п'ятого «А» Зоряна Цимбал, вийшла оголошувати мiй номер, я зрозумiв, що це не етюд, не пантомiма, а щось набагато глибше, настiльки глибше, що було б непогано йому там i залишитися. І коли Зоряна таки оголосила мiй номер, пропищала своiм пiдкованим голосочком «Человек перед зеркалом» (маю визнати, що назву придумав мiй старий), я вийшов на сцену шкiльноi актовоi зали i довгих, нескiнченно довгих п'ять хвилин намагався побороти волосяний вихор, який нiяким чином не хотiв вкластися у зачiсцi. Протягом цих п'яти хвилин я дивився на присутнiх у залi, на обличчя мого класного керiвника Євдокii Степанiвни, на обличчя моiх однокласникiв, якi нiяк не могли второпати, що ж я роблю, а головне – навiщо. Мое обличчя, особливо вуха, набули бурякового кольору, я вже хотiв закiнчувати цей ганебний виступ, але моя драматургiя складалася з канонiчних трьох актiв, кульмiнацiя була ще попереду, там мав вискочити ще один чуб, але вже на потилицi, я мав гротескно вискубти волосся, та так вискубти, щоб глядач повiрив, i я таки вискуб, однак глядач залишився байдужим до мого театрального таланту, бiльше того, всi присутнi були ладнi провалитися крiзь землю, аби лише не червонiти за мене. Уявляеш, коли закiнчив етюд, iз залу не пролунало жодного звуку, нiхто не зааплодував, нiхто навiть не кашлянув. А вже вдома, пiд нiч, мати знайшла у мене симптоми краснухи. Це мене однокласниця Аня Константинова заразила. За два тижнi, коли я повернувся до школи, нiхто й словом не обмовився про той випадок, хоча, я певен, пам'ятали його до самiсiнького випуску. Пiсля цього я покинув акторство i почав грати на контрабасi.

Це вiн менi розповiв перед сном, коли я вже у напiвдрiмотному станi докурював свiй останнiй на сьогоднi кемел.

У дев'яносто п'ятому роцi багато що змiнилося. Змiнився ландшафт пересування, змiнилися люди, оточення, змiнився я сам.