Торжество поминок

Артем Чех

«Його смерть нi для кого не була несподiванкою. Всi вже давно чекали, що, можливо, не шановний, але все ж таки Анатолiй Іванович помре. І от вiн помер…»

Артем Чех

Торжество поминок

Його смерть нi для кого не була несподiванкою. Всi вже давно чекали, що, можливо, не шановний, але все ж таки Анатолiй Іванович помре. І от вiн помер.

За пiвроку до смертi вiн уже слабувато орiентувався у просторi, не вiдрiзняв хлiб вiд ковбаси й викидав чудернацькi пасажi. Разом за пасажами Анатолiй Іванович викинув з будинку всi зубнi щiтки та дрiбнички зеленого кольору: котушку ниток, прищiпки, рукавички дружини, фломастер, пачку цигарок «Мор». Зеленi лакованi черевики сина вiн наваксив чорним кремом для взуття. На запитання, навiщо ж вiн це зробив, вiдповiдь була хоч i позбавлена логiки, проте негайна:

– Листя теж зелене.

До смертi залишалося менше мiсяця. Анатолiй Іванович був уже прикутий до лiжка, вiн стогнав, пухлина в мозку завдавала нестерпного болю, пам'ять вiдмовляла, а вiн досi жити не мiг без того, щоб не вийти на балкон та не затягнутися цигаркою.

Помер вiн на початку травня. Вранцi. Вдома.

Годину чи навiть бiльше Анатолiй Іванович горiв, його душили агонiчнi спазми, зi слiпих очей лилися сльози – помирати не хотiлося. Але помер.

Вранцi. Вдома.

Поховали його, перехрестилися й заспiвали тужливу пiсню. Ввечерi пiсля похорону i син, i дружина Анатолiя Івановича вiдчували порожнечу та скорботне полегшення. На вулицi гавкав собака, гудiли та силкувалися влетiти до розчиненоi хвiртки хрущi. Приходила сусiдка забрати табуретки, вибачилась, що не змогла прийти на церемонiю.

Всю нiч син Анатолiя Івановича Анатолiй Анатолiйович стояв на балконi i курив ментоловi «Мор». Вiн передражнював собаку та бездумно викидав через вiкно зеленi пластмасовi прищiпки. Поруч лежала подушка. Вона ще довго там лежала – подушка, на якiй помер Анатолiй Іванович. І нiхто нiяк не мiг винести ii на смiтник. Спочатку не до цього було, потiм якось забули, а ще потiм ця подушка стала якимсь священним символом, викинувши який означало б заплямити честь та свiтлу пам'ять Анатолiя Івановича. Все ж таки не просто подушка, а подушка, на якiй вiн помер. А це вже статус.

До Анатолiя Анатолiйовича приходили друзi, спiвчували. Толя вiдмахувався та неприемно жартував на предмет смертi батька й пропонував подарити подушку, на якiй вiн помер. Як сувенiр. На згадку. Кожного разу чувши «нi, дякую, можливо, iншим разом», Анатолiй Анатолiйович мружив очi й питав:

– То, може, просто поспите на нiй?

Але й ця пропозицiя зазвичай не викликала у його друзiв аж такого iнтересу. Тодi Анатолiй Анатолiйович голосно смiявся й просив його, безбатченка, залишити на самотi.

Врештi-решт, у вереснi подушку винесли. Не викинули, а винесли. У пiдвал. Також туди вiднесли i всi речi покiйного. Вудки, мундштуки, лейтенантськi погони, дореволюцiйний маузер без затвора, кiлька поламаних молоткiв, дриль, одяг. У квартирi залишили хiба дублянку – дружина покiйного боялася, що у пiдвалi ii неодмiнно вкрадуть, а дублянка хороша, фiнська.

Син залишив собi на згадку двi рапiри, якi власноруч змайстрував Анатолiй Іванович, та справжнi нунчаки, привезенi колись батьком з Курильських островiв.

Узимку, в день народження покiйного Анатолiя Івановича, влаштували щось подiбне до маскараду. Запросили гостей, Толя покликав друзiв, дружина iменинника напекла млинцiв, хтось iз запрошених прихопив пляшку шампанського. Грала заспокiйлива музика, знадвору мерзли синички, на столi стояла фотографiя з усмiхнутим Анатолiем Івановичем. Цю фотографiю вiн зробив ще тодi, коли Толюсiку було чотири рочки.